Читати книгу - "Шості двері"

пiдiйти до тебе. Я сiв на лавку навпроти i тiльки й мiг, що спостерiгати… Ти вiдкинула волосся й поглянула поверх моєї голови кудись удалину. I я помiтив, якi синi в тебе очi. Таких очей я не бачив нi в кого, хоча прожив досить таки довге життя. Якби я насмiлився сiсти за твiй столик, ти б подумала, що я — огидний старигань-педофiл, котрий чiпляється до молодих дiвчаток. Ми розминулися в часi. Ти, можливо, i змогла б вiдчути це… Але тодi глибина мого болю стала б iще бездоннiшою, тому що я принiс би його й тобi. Я завжди буду просто дивитися на тебе, хоч би де ти була. I якщо вiрити в реiнкарнацiю, ми ще зустрiнемося. I, можливо, Господь Бог буде милостивiшим до нас…“

Анна-Марiя не помiтила, що попiл iз сигарети упав на її бiлi шорти.

***

…Вода видалася Аннi-Марiї густою i тягучою, як олiя. Морська сiль пощипувала тiло й проступала на шкiрi бiлим iнеєм. Глибина починалася вiдразу вiд бетонного парапету, але море було таким прозорим, що вона бачила, як мiж пiдводними пiщаними дюнами снують рiзнобарвнi риби. Крiм того, вода стояла нерухомо, як i небо над нею. Анна-Марiя заплющила очi й попливла. Вода змивала втому, сiль — очищала. Анна-Марiя пiрнула з вiдкритими очима, й море поглинуло її, вплелося в волосся, огорнуло своїм неприродним теплом.

На пляжi, як i ранiше, було пустельно. Iталiйцi сидiли в шезлонгах далеко вiд пляжу, й тiльки поважна нiмкеня походжала пiд пальмою, пiдставляючи сонцю оголенi груди. До полудня стало припiкати. Робити було нiчого, й Анна-Марiя пiшла до номера. Їй увесь час хотiлося спати i, прийнявши душ, вона провалилася в глибоку дрiмотну прiрву. Чотири останнiх роки вона зовсiм не мала вiдпустки, й вiдпочинок здавався дивним, неприродним. Вона могла б проспати цiлу вiчнiсть!

…Вечiр знову наповнив повiтря ароматом петунiй. Анна-Марiя вирiшила прогулятися набережною, випити де-небудь мiцної кави. Незважаючи на те, що мiстечко здавалося порожнiм, у кав'яреньках сидiли люди — здебiльшого сiмейнi пари з дiтьми. Анна-Марiя обрала один iз майданчикiв i, сiвши в м'яке крiсло, замовила каву. Величезний червоний диск призахiдного сонця висiв бiля самого краєчка обрiю. Такого заходу вона не бачила нiде! Все тут було набагато яскравiшим, як у дитячому снi.

Анна-Марiя зауважила пильний погляд молодого iталiйця, який сидiв за сусiднiм столиком, i поморщилася — вочевидь вiн сприйняв її за самотню шукачку курортних пригод i невдовзi збирався дiяти. Музиканти маленького оркестрика в нацiональних костюмах уже налаштовували iнструменти, поступово засвiчувалися лiхтарi — сутiнки повiльно розливалися узбережжям. Столики заповнювалися вiдвiдувачами, й Анна-Марiя здивувалася: де були всi цi люди вдень?… Вона спiймала себе на думцi, що поглядає на алею, яка веде до готелю, i їй було неприємно вiд того, що вона нiбито чекає, коли на нiй з'явиться знайома довготелеса постать Ларика. I вiн справдi з'явився, не встигла Анна-Марiя зробити кiлька ковткiв кави. От i маєш, тепер доведеться розмовляти, запитувати про щось, давати якiсь настанови, молоти усяку нiсенiтницю. Про що вони зараз розмовляють, цi молодi хлопцi?… А їй так подобалося, що довкола не чути знайомої мови!

Ларик iшов алеєю, смiшно крутячи головою, придивляючись до майданчикiв кав'ярень. Окуляри вiн вiдмовлявся носити категорично. Було видно, що вiн устиг перевдягтися i зробив це похапцем — край бiлої сорочки по-зрадницькому стирчав iз-пiд паска джинсiв. Доведеться махнути йому рукою. Було б пiдло вдати, що вона його не помiтила. Iталiєць здивовано повернувся у бiк її жесту i, зауваживши молодика, обличчя якого розпливлося в широкiй усмiшцi, досадливо вибив iз пачки сигарету: жiнка, котра сидiла навпроти, йому подобалася, i поява певного суб'єкта зовсiм не входила до його планiв…

Ларик рушив до неї, натикаючись на своєму шляху на легкi пластиковi столики, але вже пiдходячи, сповiльнив крок, вiддихався. Смаглявий вiд природи, у бiлоснiжнiй сорочцi й вузьких блакитних джинсах, гостролиций i темноокий вiн скидався на мiсцевого жителя, й iталiєць ревниво зiтхнув: спритний хлопчина, встиг ранiше вiд нього! Але парочка зненацька стала говорити незнайомою йому мовою.

— Я сяду? — Ларик питально завмер бiля її столика.

— Звичайно. Коли ти приїхав?

— Тiльки-но…

— Ти, напевно, голодний?

— Нi, я добре повечеряв у лiтаку… — Вiн дiстав пачку сигарет: — Ти дозволиш?

Вона кивнула. Пальцi Ларика ледь помiтно тремтiли, i їй стало смiшно.

— Ти чого так хвилюєшся?

— Мати сказала, що ти в якомусь незрозумiлому станi, й за тобою потрiбне око та око!

— Якi дурницi! Це означає, що ти будеш за мною стежити? А якби я була не сама?!

— А з ким?

Вiн нагадував їй велику i зворушливу дитину.

— Та ось хоча б iз ним… — i вона кивнула у бiк iталiйця, що, своєю чергою, пожвавився й помахав їй пiднятим келихом. Ларик спохмурнiв.

— Я тобi не заважатиму… — нарештi вимовив вiн. — Якщо хочеш, я взагалi не вийду з номера.

— Знову дурницi! Ти в мене будеш купатися, гуляти, дихати свiжим повiтрям i їсти шкампiй! I повернешся додому дуже гарним i гладким. Ти їв шкампiй? Щоправда, у кухарських книгах їх називають „скампiями“, але тут iнша вимова…

— Не говори зi мною, як iз дитиною, будь ласка. Це мене вбиває…

— Добре, не буду… Вип'єш що-небудь?

Анна-Марiя замовила кампарi, й вони випили, не цокаючись i бiльше нi про що не говорячи. Море нарештi почало рухатися й билося зовсiм поряд, як величезне серце. Незвична напiвтьма — така ж дивовижна, як i прозорiсть пустельного ранку, — огортала обличчя Ларика, який сидiв навпроти неї, i воно видавалося вилiпленим iз синьої глини. Оркестрик тихо награвав мелодiю з фiльму Кустурiци. Вони не помiтили, як залишилися в кав'ярнi зовсiм самi — тiльки iталiєць продовжував сидiти, спостерiгаючи спiдлоба за незвичною iншомовною парочкою.

— Час вiдпочивати, — нарештi сказала Анна-Марiя, й Ларик подав їй зiгнуту в лiктi руку. Незважаючи на вечiрню прохолоду, його рука була теплою.

— Змерзла? — запитав вiн. — Шкода, я не здогадався прихопити светра…

Вони попрямували до готелю тьмяно освiтленою алеєю, й дерева схрещували над ними свої густi запашнi крони. Анна-Марiя знову здивувалася ватянiй тишi, яка стояла навколо.

Вiн провiв її до дверей номера, допомiг вiдiмкнути дверi. I нiяково зупинився на порозi.

— Чи не думаєш ти, що я як подруга твоєї матерi буду навчати тебе всiх мудростей кохання, як у вульгарних кiнофiльмах? — нарештi рiзко перервала мовчанку вона. — Йди до себе! I не спiзнюйся на снiданок!

Її слова подiяли на нього, як ляпас, навiть на щоках проступили червонi плями. Вiн щось хотiв сказати, але повернувся i, похнюпивши голову, побрiв геть.

— Зачекай! — Аннi-Марiї стало