Читати книгу - "Світанок"

Коли я вдруге розплющила очі, сонце вже подолало півшляху в небі, проте зовсім не світло збудило мене. Мене пригортали прохолодні руки. Та водночас шлунок мені різонув біль — так наче хтось мене кулаком вдарив у живіт.

— Перепрошую, — бурмотів Едвард, зимною рукою стираючи піт із мого чола. — От і вся моя дбайливість… Я не подумав, що тут буде так жарко, коли мене не буде. Наступного разу, перш ніж мені йти, треба буде встановити кондиціонер.

Я не могла зосередитися на тому, що він говорив.

— Вибач! — хапнула я ротом повітря, виборсуючись із його рук.

Він автоматично розтиснув обійми.

— Белло?

Я помчала до ванної кімнати, затискаючи рот долонею. Мені було так зле, що я навіть не зважала (спершу), що він весь час був поруч зі мною, поки я навколішках стояла перед унітазом, а мене шалено вивертало.

— Белло! Що сталося?

Я ще не в змозі була відповісти. Він тривожно притримував мене, прибирав волосся з мого обличчя, чекав, поки я знову зможу дихати.

— Чортове тухле курча! — застогнала я.

— Ти як? — напруженим голосом запитав він.

— Усе гаразд, — видихнула я. — Просто отруїлася. Тобі не варто дивитися. Іди собі.

— І не подумаю, Белло.

— Іди собі, — зі стогоном повторила я, намагаючись звестися на ноги, аби прополоскати рот. Він лагідно допоміг мені, ігноруючи мій слабенький опір.

Коли рот нарешті був чистий, Едвард відніс мене в ліжко й обережно посадив, підтримуючи обома руками.

— Отруїлася?

— Так, — каркнула я. — Засмажила собі курча вночі. На смак було жахливе, я все викинула. Але я встигла трохи проковтнути.

Він поклав мені холодну руку на чоло. Приємно було.

— Зараз як ти почуваєшся?

Я хвильку подумала. Напад нудоти минувся так само раптово, як і з’явився, і було мені само, як і щоранку перед тим.

— Досить непогано. До речі, я трохи голодна.

Він змусив мене потерпіти ще годину й випити велику склянку води, а тоді підсмажив яєць. Почувалась я цілком пристойно, тільки була трохи виснажена через те, що прокидалася вночі. Едвард увімкнув новини CNN — ми давно вже втратили зв’язок зі світом, навіть якби почалася світова війна, ми б і гадки про це не мали, — і я сонно вмостилася в нього на колінах.

Мені швидко набридли новини, отож я відвернулася й поцілувала його. Але як і зранку, щойно я ворухнулася, гострий біль вибухнув у животі. Я помчала геть, затискаючи рот долонею. Я була певна, що цього разу не добіжу до ванної, отож погнала до раковини в кухні.

Він знову притримував моє волосся.

— Може, варто поїхати в Ріо, навідатися до лікаря, — схвильовано запропонував він, коли я вже полоскала рот.

Я похитала головою і посунула в коридор. Лікарі — це уколи.

— Все буде гаразд, коли я почищу зуби.

Коли смак у роті поліпшився, я пошукала у валізі маленьку аптечку, яку Аліса спакувала для мене: повний набір людських засобів від бинтів до знеболювального і — саме це я і шукала — пігулки від шлункових розладів. Може, мені вдасться привести шлунок до ладу й заспокоїти Едварда.

Та перш ніж я знайшла пігулки, натрапила на дещо інше з того, що зібрала для мене Аліса. Я взяла маленьку синю коробочку й довгу хвилю вдивлялася в неї, забувши про все на світі.

А тоді почала рахувати про себе. Раз. Два. Три.

Стукіт сполохав мене, коробочка впала назад у валізу.

— Як ти? — запитав Едвард. — Тебе знову нудить?

— І так, і ні, — відповіла я задушеним голосом.

— Белло? Можна увійти? — він був дуже стурбований.

— Га…разд.

Він зайшов і швидко оцінив мій стан: я по-турецькому сиділа на підлозі біля валізи й витріщалася невидющим поглядом у порожнечу. Він опустився поряд, рукою торкнувся чола.

— Що сталося?

— Скільки днів минуло з весілля? — прошепотіла я.

— Сімнадцять, — автоматично відповів він. — Белло, що таке?

Я знову про себе рахувала. Піднявши вгору палець, я змусила його помовчати й самими вустами лічила дні. Перший раз я неправильно порахувала. Ми тут, виявляється, довше, ніж я гадала. Я ще раз почала спочатку.

— Белло! — прошепотів він наполегливо. — Я тут скоро з глузду з’їду!

Я ковтнула, щоб прочистити горло. Не помогло. Тож я просто запхала руку у валізу, трішки пошукала й дістала блакитну коробочку тампонів. І мовчки показала йому.

Він збентежено вирячився на мене.

— Що? Ти хочеш сказати, що твої хворобливі напади — просто ПМС?

— Ні, — спромоглася вичавити я. — Ні, Едварде. Я намагаюся сказати, що в мене п’ять днів затримки.

Вираз його обличчя не змінився. Наче я й не говорила нічого.

— Гадаю, то в мене було зовсім не отруєння, — докинула я. Він не відповів. Він закам’янів.

— Ці сни, — сухо пробурмотіла я сама до себе. — І те, що я так багато сплю. І плач. І реакція на їжу. Ох… ох… ох!

Едвардів погляд потух, наче він більше мене зовсім не бачив. Рефлективно, мимохіть я торкнулася рукою власного живота.

— Ох! — пискнула я ще раз.

Зірвалася на ноги, вивільняючись з Едвардових непорушних рук. Я ще навіть не змінила маленьких шовкових шортиків і кофтини, в яких спала вночі. Я задерла блакитну тканину і втупилась у свій живіт.

— Цього не може бути, — прошепотіла я.

У мене не було й крихти досвіду у питаннях вагітності, дітей — та про що б тут не йшлося, — але ж я не тупа. Я переглянула досить фільмів і серіалів, щоб упевнитися: все має бути не так. У мене затримка всього-на-всього п’ять днів. Якби я й була вагітна, моє тіло ще б навіть цього й не помітило. Зранку мене ще не могло нудити. Ні сон, ні звички в харчуванні в мене ще не могли змінитися.

І понад усякий сумнів, у мене аж ніяк не могла за цей час вирости внизу живота ґуля.

Я повигиналася вперед-назад, щоб роздивитися її зусібіч, наче сподівалася, що під правильним кутом зору вона зникне. Торкнулася пальцями невеликої пухлини — і здивувалася, наскільки ця ґуля попід шкірою була твердою.

— Цього не може бути, — повторила я, адже ґуля не ґуля, затримка не затримка (а затримка явно була, хоча раніше й одного дня не траплялося), я аж ніяк не могла бути вагітною. Єдиною особою, з якою в мене були інтимні стосунки, був вурдалак, хай йому грець!

Вурдалак, який і досі, мов закам’янілий, сидів на підлозі й не подавав жодних ознак, що коли-небудь іще зможе ворушитися.

Отож має бути якесь інакше пояснення. Щось зі мною не