Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Останнє бажання 📚 - Українською

Читати книгу - "Останнє бажання"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Останнє бажання" автора Анджей Сапковський. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 27 28 29 ... 75
Перейти на сторінку:
але ми не в змозі вибирати його самі. Лише Дуже Велике Зло може примусити нас до такого вибору. Хочемо ми того чи ні.

— Я явно випив дуже мало,— єхидно посміхнувся відьмак.— А північ, між тим, вже минула, як і всяка північ. Перейдемо до конкретних питань. Ти не вб'єш Стрегобора в Блавікені, я тобі не дам. Не дозволю, щоб справа дійшла до бійні і різанини. Вдруге пропоную: відмовся від помсти. Відмовся від наміру вбити його. Таким чином ти доведеш йому, і не тільки йому, що ти не кровожерне, нелюдське чудовисько, мутант і виродок. Доведеш, що він помиляється. Що зробив тобі Дуже Велике Зло своєю помилкою.

Ренфрі деякий час дивилася на медальйон відьмака, що обертався на ланцюжку, який той крутив пальцями.

— А якщо я скажу, відьмаче, що не вмію прощати або відмовлятися від помсти, то це буде рівносильно визнанню, що він і не тільки він праві? Вірно? Тим самим я доведу, що я все-таки чудовисько, нелюдь, демон, проклятий богами? Послухай, відьмаче. На самому початку моїх поневірянь мене прихистив один вільний кмет. Я йому сподобалася. Однак оскільки мені він зовсім не подобався, а зовсім навіть навпаки, то всякий раз, коли він хотів мене взяти, він дубасив мене так, що вранці я ледь сповзала з лежанки. Одного разу я встала затемна і перерізала жалісливому кмету горло. Тоді я ще не була такою вправно, як тепер, і ніж здався мені занадто маленьким. І, розумієш, Геральте, слухаючи, як кмет булькає, і бачачи, як він дриґає ногами, я відчула, що сліди від його палиці і кулаків вже не болять і що мені добре, так добре, що … Я пішла, весело посвистуючи, здорова, радісна і щаслива. І потім кожен раз повторювалося те ж саме. Якби було інакше, хто став би витрачати час на помсту?

— Ренфрі,— сказав Геральт.— Незалежно від твоїх мотивів і міркувань, ти не підеш звідси посвистуючи і не будеш відчувати себе так добре, що… Підеш не веселою і щасливою, але підеш живою. Завтра вранці, як наказав війт. Я вже тобі це казав, але повторю: ти не вб'єш Стрегобора в Блавікені.

Очі Ренфрі блищали при світлі свічки, горіли перлини в вирізі блузи, іскрився Геральтів медальйон з вовчою пащею, обертаючись на срібному ланцюжку.

— Мені шкода тебе,— несподівано промовила дівчина, не спускаючи очей з миготливого кружечка срібла.— Ти стверджуєш, що не існує Меншого Зла. Так от — ти залишишся на площі, на бруківці, залитій кров'ю, один-однісінький, бо не зумів зробити вибір. Не вмів, але зробив. Ти ніколи не будеш знати, ніколи не будеш впевнений. Ніколи, чуєш … А платою тобі буде камінь і зле слово. Мені шкода тебе, відьмаче.

— А ти?— Запитав відьмак тихо, майже пошепки.

— Я теж не вмію робити вибір.

— Хто ти?

— Я те, що я є.

— Де ти?

— Мені холодно …

— Ренфрі, — Геральт стиснув медальйон у руці.

Вона підняла голову, наче прокинувшись від сну, кілька разів здивовано моргнула. Мить, коротку мить здавалася переляканою.

— Ти виграв,— раптом різко кинула вона.— Виграв, відьмаче. Завтра рано вранці я поїду з Блавікену і ніколи не повернуся в це задрипане містечко. Ніколи. Налий, якщо там ще щось залишилося.

Звичайна глузлива, лукава посмішка знову заграла у неї на губах, коли вона відставила кубок.

— Геральте?

— Так?

— Цей бісів дах дуже крутий. Я б краще вийшла від тебе на світанку. В темряві можна впасти і покалічитися. Я княжна, у мене ніжне тіло, я відчуваю горошину крізь матрац. Якщо, звичайно, він як слід не набитий сіном. Ну, як ти думаєш?

— Ренфрі,— Геральт мимоволі посміхнувся,— те, що ти говориш, личить княжні?

— Що ти, в біса, розумієш в княжнах? Я була княжною і знаю: вся принадність життя в тому і полягає, щоб робити те, що захочеться. Я що, мушу тобі прямо сказати, чого хочу, чи сам здогадаєшся?

Геральт, продовжуючи посміхатися, не відповів.

— Я навіть подумати не смію, що не подобаюся тобі,— скривилася дівчина.— Вже краще вважати, що ти просто боїшся, щоб тебе не спіткала доля вільного кмета. Ех, білоголовий, у мене при собі немає нічого гострого. Втім, перевір сам.

Вона поклала йому ноги на коліна.

— Стягни з мене чоботи. Халяви — найкраще місце для кинджала.

Боса, вона встала, смикнула пряжку ременя.

— Тут теж нічого не ховаю. І тут, як бачиш. Та загаси ти вже свою трикляту свічку.

Зовні в темряві кричав кіт.

— Ренфрі?

— Що?

— Це батист?

— Звичайно, чорт забирай. Княжна я чи ні, врешті-решт?

5

— Татку,— монотонно тягнула Марилька,— коли ми підемо на ярмарок? На ярмарок, татку!

— Тихо ти, Марилько,— буркнув Кальдемейн, витираючи тарілку хлібом.— Так що кажеш, Геральте? Вона забирається з містечка?

— Так.

— Ну не думав, що так гладко піде. З цим своїм пергаментом та з печаткою Аудоена вона приперла мене до стінки. Я прикидався героєм, але, по правді кажучи, хрін що міг їм зробити.

— Навіть якщо б вони відкрито порушили закон? Влаштували шум, бійку?

— Розумієш, Геральте, Аудоен страшно дратівливий король, посилає на ешафот за будь-яку дрібницю. У мене дружина, дочка, мені подобається моя посада. Не доводиться думати, де вранці дістати сала для каші. Одним словом, добре, що вони виїжджають. А як це, власне, вийшло?

— Татку, я хочу на ярмарок.

— Лібуше, забери ти Марильку! Так, Геральте, не думав я. Розпитував Сотника, шинкаря з «Золотого Двору», про новіградську компанію. Та ще зграя. Деяких упізнали.

— Справді?

— Той, зі шрамом на пиці, Ногорн, колишній наближений Абергарда з так званої Ангренської вольниці. Чув про таку вольницю? Ясно, хто не чув. Той, котрого кличуть Десяткою, теж там був. І навіть якщо не був, думаю, його прізвисько пішло не від десяти добрих справ. Чорнявий напівельф Ківрил — розбійник і професійний убивця. Начебто має якесь відношення до різанини в Тридамі.

— Де-де?

— У Тридамі. Не чув? Про це багато було шуму. Три… Ну так, три роки тому, бо ж Марильці тоді було два рочки. Барон з Тридаму тримав у ямі якихось розбійників. Їх дружки, серед них, здається, і напівкровка Ківрил, захопили пором на річці, повний пілігримів, а справа була під час Свята Ніс. Послали барону вимогу: мовляв, звільни всіх. Барон, справа ясна, відмовив, і тоді

1 ... 27 28 29 ... 75
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останнє бажання», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Останнє бажання"