Читати книгу - "Момо"

ВУЛИЧКА НІКОЛИЦЯ

Момо читала напис якихось кілька секунд, а все ж черепаха опинилася тим часом уже далеко попереду, майже в кінці вулички, перед тим останнім будинком.

- Зачекай на мене, черепашко!- гукнула Момо, але, на диво, не почула свого поклику.

Зате черепаха начебто її почула, бо спинилась і озирнулася. Момо хотіла була рушити за нею, та тільки-но ступила у Вуличку Ніколицю, як їй здалося, ніби вона йде проти води чи проти потужного, а все ж невідчутного вітру, який просто несе її назад. Вона нахилялася вперед, опираючись тій таємничій силі, хапалася за стіни будинків, часом просто лізла навкарачки.

- Я не можу! - гукнула вона нарешті черепасі, що дрібненькою цятинкою сиділа в кінці вулички. - Допоможи мені!

Черепаха повільно вернулась назад. Коли вона нарешті опинилася біля Момо, на панцері в неї світилась порада: «ІДИ НАВСПАК!»

І Момо спробувала: повернулася і пішла вперед спиною. Іти відразу стало дуже легко. Та диво дивне! - тільки-но вона пішла навспак, як стала навспак і думати, і дихати й сприймати - одне слово, стала жити навспак.

Аж ось вона вдарилась об щось тверде. Обернувшись, дівчинка побачила, що стоїть під останнім будинком у кінці вулички. Вона трохи злякалася, бо зелені металеві двері, вкриті барельєфами, здались їй зблизька просто-таки велетенськими.

«Хіба я відчиню їх?» - з острахом подумала Момо.

Але тієї ж миті обидві половини дверей раптом розчинились навстіж.

Момо загаялась перед дверима ще на мить: вона побачила на них табличку, яку тримав у зубах білий однорожець і на якій був напис:

БУДИНОК НІДЕНЕЦЬ

Через те, що Момо читала ще не дуже швидко, поки вона скінчила, половинки дверей стали вже поволі сходитися. Дівчинка мерщій шаснула між них, і тоді ця велетенська брама, глухо загримівши, зачинилася.

Момо опинилась у високому, дуже довгому коридорі. Праворуч і ліворуч стояли тут кам'яні постаті чоловіків і жінок, що ніби підтримували стелю. Таємничого зустрічного потоку тут не було й сліду.

Момо йшла тим довгим коридором слідкома за черепахою, яка все лізла попереду. В кінці коридора черепаха спинилася під дверцятами, такими невеличкими, що дівчинка змогла в них пройти, тільки нагнувшись.

«МИ ПРИЙШЛИ!»- засвітилось на панцері в черепахи.

Момо присіла й побачила на маленьких дверечках, просто в себе перед носом табличку з написом:

МАЙСТЕР СЕКУНДУС МІНУТІУС ГОРА*

Момо глибоко зітхнула, а тоді рішуче натиснула на кнопку маленького дзвоника. Коли дверечка відчинилися, зсередини почулось багатоголосе ніжнотонне цокання й дзижчання, дзвоніння й гудіння. Дівчатко рушило туди слідом за черепахою, і маленькі двері замкнулися за ними на замок.

* Гора (бога) - в перекладі з латинської означає година.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

ЛИХІ ЧАСОМ З ПОГАНОГО РОБЛЯТЬ ДОБРЕ

У попелясто-сірому світлі безкраїх ходів і переходів снували агенти Ощадкаси Часу і збуджено переказували один одному пошепки найсвіжішу новину: президія в повному складі зібралася на надзвичайне засідання.

Це означає, що з'явилася страшна загроза, робили висновок одні. Це означає, що з'явилися нові, непередбачені можливості збереження часу, наполягали інші.

У величезній залі радилися Сірі пани. Вони сиділи тісно один біля одного за довжелезним столом. Кожен мав при собі свинцево-сірий портфель і кожен курив манісіньку сіру сигару. Тільки круглі цупкі капелюхи вони поскидали, й тепер було видно, що всі вони - з дзеркальними лисинами.

Настрій,- коли тільки щодо цих добродіїв узагалі можна вживати таке слово,- був пригнічений.

Голова зборів, що сидів на чільному місці за столом, підвівся. Бурмотіння стихло, два довженні ряди сірих облич обернулися до нього.

- Панове,- почав він,- наше становище серйозне. Я змушений негайно познайомити вас із прикрими, але незаперечними фактами. До гонитви за дівчам Момо було залучено майже всіх наявних агентів. Ця гонитва тривала в цілому шість годин тринадцять хвилин і вісім секунд. Усім агентам, що брали в ній участь, довелося знехтувати головну мету свого власного існування, тобто нагромадження часу. До цих збитків слід додати ще й той час, що його затрачено на розшуки самих агентів. По цих двох каналах утрата часу, за цілком точними підрахунками, становить три мільярди сімсот тридцять вісім мільйонів двісті п'ятдесят дев'ять тисяч сто чотирнадцять секунд. Панове, це більше, ніж ціле людське життя! Немає потреби вам пояснювати, що це для нас означає.

Він урвав і промовистим порухом показав на величезні сталеві двері в чільній стіні зали, на яких була сила-силенна найрізноманітніших замків під номерами й шифрами.

- Наші сховища часу, мої панове,- підвищив він голос,- не невичерпні! Якби хоч гонитва за тим дівчам оплатилася! Але ж ідеться про начисто змарнований час! Дівчинка Момо від нас утекла. Панове! Вдруге такого просто не повинно статися. Я щонайрішучіше заперечуватиму надалі проти організації таких дорогих заходів! Нам треба заощаджувати, а не тринькати, панове! Отож прошу вас підпорядковувати цьому усі свої плани. У мене все. Дякую за увагу.

Він сів і пустив густу хмару диму. По рядах пішло збуджене шепотіння.

Аж ось підвівся другий промовець, на тім кінці столу, і всі обличчя повернулися до нього.

- Панове,- сказав він,- усім нам однаково дорогий добробут нашої Ощадкаси Часу. Проте мені здається цілком зайвим так побиватися через усю цю справу чи навіть розглядати це як якусь катастрофу. Бо це сута дрібниця. Всі ми знаємо: в наших сховищах нагромаджено такі величезні запаси часу, що навіть якби втрата була в кілька разів більша, то й тоді б це не становило для нас великої небезпеки. Що для нас одне людське життя? Чистісінька дрібниця! І все ж таки я згоден з нашим глибоко шановним головою, що таке не повинне повторюватись. Але ж випадок з дівчам Момо поодинокий. Чогось такого в нас досі ніколи не траплялося і дуже малоймовірно, що трапиться ще раз. Зрештою, пан голова нам цілком слушно докоряв, що дівча Момо втекло. Проте ми ж хотіли знешкодити його, так? Ну, то ми цього й досягли! Дівча пропало, зникло з Царства Часу. Ми його спекались. Гадаю, що нам можна тішитись такими наслідками.

Промовець сів, самовдоволено всміхаючись. З різних боків почулися мляві оплески. Потім підвівся третій - з-за середини столу.

- Я говоритиму стисло,- сказав він з гримасою на обличчі. - Я вважаю заспокійливу промову, яку ми щойно почули, безвідповідальною. Ця дівчинка - не звичайна собі дитина. Усім нам відомо, що вона наділена такими здібностями, які