Читати книгу - "Запізніла розплата"

— Чому ж бо? Хіба можна виключити ревнощі? Уявімо собі, що Добрей насправді була коханкою Поля Рено і раптом помітила, що він нудиться в її товаристві. Чи, може, якийсь інший факт збудив її ревнощі… Невже» на вашу думку, вона не здатна була вбити його?

Пуаро хитнув головою.

— Коли… я підкреслюю: коли припустити, що пані Добрей насправді була коханкою Поля Рено, вона ще не встигла б набриднути йому. В усякому разі, ви помиляєтеся щодо характеру пані Добрей. Якщо ретельно вивчити її поведінку, діяла вона з холодним серцем, розраховуючи й мотивуючи кожний свій крок. Вона погодилась на вбивство чоловіка не заради того, щоб з'єднати своє життя з молодим коханцем. Метою її був заможний американець, до якого вона не відчувала ніякої симпатії. На злочин така жінка піде лише заради користі. А що вона могла мати від смерті пана Рено? Крім того, звідки, на вашу думку, з'явилась яма на полі для гри в гольф? її міг викопати лише чоловік…

— А чому не припустити, що у неї був спільник?

— Ось ще одне заперечення, — не слухаючи мене, вів далі Пуаро. — Ви говорили про схожість цих двох злочинів. У чому вони полягають, мій друже?

Я здивовано глянув на нього.

— Ну, знаєте… Ви ж перший помітили збіг багатьох обставин! Розповідь про людей в масках, «секретні папери»…

Пуаро ледь усміхнувся:

— Не так бурхливо, друже мій, благаю вас. Я ні від чого не відмовляюсь. Немає сумніву, що ці два злочини пов'язані між собою. Але зверніть увагу на одну загадкову подробицю. Аби і на цей раз ми почули цю історію від пані Добрей, тоді насправді все було б дуже просто. Але ж нам розповіла її» пані Рено. Невже ви гадаєте, що ці дві жінки діють спільно?

— Не дуже віриться, — відказав я. — Коли ж це і справді так, тоді, як ви казали, пані Рено найгеніальніша акторка в світі.

— Те-те-те… — виявив нетерплячість Пуаро. — Знов емоції замість логіки. Коли для того, щоб стати злочинцем, необхідно мати великий акторський талант — вважайте її злочинницею. Та треба з'ясувати, чи дійсно сценічний талант необхідний чинник? Я міг би навести низку причин, з яких пані Рено не може діяти разом із пані Добрей. Деякі я вже згадував, інші й без слів очевидні. Таким чином, виключивши можливість їхньої взаємодії, ми наближаємося до правди, котра, як завжди, вельми дивна й цікава.

— Пуаро! — викрикнув я. — Що вам ще відомо?

— Друже мій, ви повинні самі робити висновки. Всі факти у ваших руках. А тепер скористуйтесь з необмежених можливостей своїх сірих клітинок. Думайте, але не так, як це робить Жіро, думайте, як Еркюль Пуаро!

— А ви певні…

— Друже мій, я припустився багатьох помилок. Та нарешті мені все відкрилося.

— Все? Вам усе відомо!

— Я зрозумів, для чого запросив мене сюди пан Рено.

— І знаєте, хто вбивця?

— Одного знаю.

— Що ви хочете цим сказати?

— Ви трохи не розумієте мене. Ми маємо справу не з одним, а з двома злочинами. Таємницю першого я розв'язав, що ж до другого… Повинен відверто зізнатися: тут я ще не певен!

— Але, Пуаро, коли не помиляюсь, ви сказали, що чоловік, котрий лежить у сарайчику, помер природною смертю.

— Те-те-те! — Цей вигук завжди свідчив про нетерпіння Пуаро. — І досі не зрозуміли? Може бути злочин і без убивства, але для двох злочинів вельми важливо мати два трупи.

Це зауваження вразило мене цілковитою відсутністю ясності, і я із занепокоєнням подивився на мого друга. Та вигляд у Пуаро був цілком нормальний. Він раптом підвівся, підійшов до вікна.

— Ось і він.

— Хто?

— Пан Жак Рено. Я послав йому записку на віллу.

Почувши це, я згадав свою розмову з носієм і спитав Пуаро, чи відомо йому, що Жак Рено був у Мерлінвілі в ніч убивства. Сподівався, що це питання здивує мого проникливого і хитрого друга, та, як завжди, він уже все знав, бо теж наводив довідки на станції.

— І, безперечно, ми не оригінальні, Гастінгсе. Блискучий Жіро, мабуть, теж цікавився цим.

— Ви не думаєте… — вихопилось у мене. — Хоча ні, це було б занадто страхітливо!

Пуаро запитально подивився на мене, але я промовчав. Тільки тепер мені вперше спало на думку, що, крім семи жінок, прямо чи посередньо зв'язаних з цією справою — пані Рено, пані Добрей та її дочки, таємничої нічної гості й трьох служниць, — за винятком старого садівника Огюста, котрого навряд чи можна було брати до уваги, там був лише один чоловік — Жак Рено. А могилу повинен був викопати саме чоловік.

Ось до кімнати увійшов Жак Рено. Пуаро привітався з ним офіційно.

— Сідайте, будь ласка, пане. Мені дуже неприємно, що змушений турбувати вас, та атмосфера на віллі мені не до душі. Погляди пана Жіро і мої на багато речей розбігаються. Він не дуже чемно розмовляє зі мною, і, сподіваюсь, ви зрозумієте, якщо я скажу, що не хочу допомагати йому своїми відкриттями.

— Ви маєте рацію, пане Пуаро, — сказав молодий чоловік. — Цей Жіро — зла і сварлива тварина. Я був би дуже радий, аби хтось пошив його в дурні.

— В такому разі я можу попросити вас про невелику послугу?

— Певна річ.

— Тоді, будь ласка, ідіть зараз на залізничну станцію, сідайте на потяг і їдьте до наступної зупинки «Аббалаю». Підіть там до камери схову і поцікавтеся, чи не залишали у них двоє іноземців валізу в ніч убивства. Станція невеличка, і це там напевне пам'ятають. Гадаю, ви не відмовитесь?

— Ні в якому разі!

Прохання Пуаро спантеличило Жака, але він був ладен все ж виконати його.

— Розумієте я й мій приятель зайняті іншими справа ми — пояснив Пуаро. — Потяг відходить за чверть години я проситиму вас не повертатися на віллу. Жіро може здогадатися про вашу місію. А це небажано.

— Добре. Іду на станцію.

Він підвівся. Пуаро зупинив його:

— Хвилиночку, пане Рено. Мене бентежить одна річ. Чому сьогодні вранці ви не сказали панові Оте, що були в Мерлінвілі в ніч убивства?

Обличчя Жака Рено налилося кров'ю.

— Ви помилились. Я говорив уже, що був у Шербурі.

Пуаро подивився на нього. В його очах палахкотіли зеленкуваті вогники.

— Дуже дивна помилка, бо її припустився і персонал станції. Вони твердять, що ви приїхали потягом, котрий при ходить за двадцять хвилин до півночі.

Якусь мить Жак вагався, а потім сказав:

— А якщо я дійсно приїжджав, то що? Сподіваюсь, ви не збираєтеся звинуватити мене