Читати книгу - "Гуси-лебеді летять"

— Коли б ти була трохи розумнiшою, то я б тебе недотямком назвав, а тепер уже й не знаю як! — гнiвався батько. — 3 яких статкiв я його вчитиму, коли таке убожество обсiло нас? Якби можна було руки вiддати пiд заставу, вiддав би до останнього пальця, а сам би пiшов по ярмарках за жебрацьким хлiбом.

— Ти ж сам бачиш, Панасе, як вiн аж тремтить за наукою. Зроби щось, Панасе.

У батька од безсилля i злостi повивались намороззю очi, а в жилах на скронях бiльшало кровi.

— Хоч ти мене живцем не пиляй. Що я можу зробити, коли, де не стану, на злиднi наступаю.

— Тодi продай, Панасе, корову.

— Корову!? Ти що?.. — У хижцi одразу стало тихо, бо хто не знає, що таке корова у бiднiй селянськiй сiм'ї? Навiть мати примовкла...

Згодом батько змирився, що йому й далi доведеться вбожiти — продав корiвчину, а я пiшов учитися...

Та це було потiм. А поки що в моїх руках попова книга. Щоб не схопити "басурмена", я старанно мию руки, витираю десятчаним рушником i вже тiльки тодi, смакуючи, розгортаю палiтурки.

— "Космографiя", — читаю вголос незрозумiлий заголовок, перегортаю сторiнку i на другiй, помiж нашими лiтерами, бачу багато чужих i якихось незрозумiлих значкiв. Радостi як не бувало. Але я пригадую слова, що це дуже розумна книга, i, шкутильгаючи, затинаючись, починаю з усiх бокiв пiдбиратися до її трудного розуму.

Iдучи на поле, я вже з гiркотою поклав у торбу "Космографiю". Мати помiтила, що зi мною щось не те, i занепокоїлась:

— Може, тобi в попа бiблiю дали? То зараз же занеси її назад... — Моя мама десь чула, що найрозумнiшою i найтяжчою книгою в свiтi є бiблiя: дочитаєш її i, гляди, повилiтають клепки з голови.

— Не бiблiю, а космографiю.

— Космографiю? — перепитала i заспокоїлась мати. — Ну, тодi читай.

Добре їй було сказати "читай", а от як менi вчитати ту космографiю? До вечора моє чоло морщилось над цiєю книгою, наче дядькiвський постiл, та щось второпати нiяк не вдавалося. Одначе все-таки збагнув, скiльки i яких є планет i яка вiдстань од землi до мiсяця i сонця, але незрозумiлi значки, лiтери i такi слова, як синуси, тангенси, астрономiя, метеорологiя, космологiя та й безлiч iнших, доводять мене до гiркого розпачу.

Надi мною кружляли далекi планети, про iснування яких я не знав до сьогоднiшнього дня, а перед очима розпливались туманнi слова, що ховали од мене великi таємницi.

Приголомшений велемудрою наукою, я пiдводжуся з охололої стернi. На полi так само гнеться над плугом орач, так само вiтряки намотують на крила бабине лiто i час, але вже небо за ними не має нi кiнця нi краю, i скiльки не йтимеш до нього, воно буде вiдходити од тебе... А де ж та дорога, що єднає небо й землю та й бiжить собi помiж зорями? Про неї я знав, як тiльки зiп'явся на ноги...

— Ну то що? Так нiчого й не втямив? — шпигонув насмiшечкою Петро. — Це, чуєш, того, що наука не йде без дрюка. Ге! Я вперто хитнув головою:

— Ще втямлю! То спочатку трудно.

Але хто пособить менi розiбратись у книжцi? Я перебираю в пам'ятi грамотiїв своєї вулицi, та всi вони щонайбiльше знають написати листа i ждати отвєта, як соловей лєта. Мiг би допомогти пiп, але я не пiду бiльше до нього пекти ракiв, i досi сором, як згадаю. До дяка теж не випадає потикатися, бо нещодавно з Петром лазив у його сад. Недарма кажуть: бiдному Савцi нема долi нi на печi, нi на лавцi... О, а може, добитись до голови комнезаму дядька Себастiяна, який усю вiйну пройшов, не раз був поранений, а потiм партизанив у Летичiвських лiсах? Вiн же всякi папери приймає аж з самої Вiнницi! Окрiм,того, дядько Себастiян добре знає мого батька та й мене пiзнає на вулицi, навiть добридень каже.

Увечерi, приїхавши додому, я поставив конягу в стаєнку, перескочив через ворота i, про всяк випадок, з вулицi, заговорив до матерi:

— Чуєте, менi треба пiти в бiдком.

— Куди, куди? — вiд подиву мати повертає до мене так голову, щоб слухати одним вухом.

— У бiдком! — кажу з гiднiстю, але трохи вiдступаю од ворiт.

— Що, може, маєш виступати перед громадою? —раптом веселiє мати.

Я це зрозумiв як дозвiл i одразу ж здимiв з материних очей. Вона говорить, що це робити я умiю, як нiхто. А Петрова мати те саме каже про Петра.

Отож городами, на яких ще на радiсть горобцям стояла матiрка, я подався до бiдкому, де вечорами завжди було гамiрно i людно. Тут бiднота зустрiчалася iз своїми надiями, тут вона слухала ленiнську правду i не раз за неї брала до рук i росiйську трьохлiнiйку, i англiйськi, французькi, нiмецькi та австрiйськi рушницi.

Очевидно, ще було рано. В примiщеннi комбiду порався лише сторож (вiн курiв деркачем i люлькою-макiтрiвкою, в яку можна всипати жменю тютюну), а край товстоногого дворянського