Читати книгу - "Сурма лебедя"

12 крс-слт сандвічів: $18.0.

«Боже мій! — подумав Луї. — Який дорогий цей готель! Хоч би Човняр не збожеволів завтра вранці, коли побачить чек за сьогоднішню мою вечерю!»

Але він позичив олівця в офіціанта й підписав чек: «Лебідь Луї».

Офіціант забрав чека, але не пішов: чогось чекав.

«Ага, чайових хоче!» — здогадався Луї. Тож він знову розшнурував свою грошову торбинку, добув два долари й вручив офіціантові, який подякував лебедеві, знову вклонився і вийшов.

Довга лебедина шия і тут виручила її власника — столик виявився якраз потрібної для Луї висоти. А стілець — навіщо лебедеві стілець? Повечеряв стоячи. Скуштував намащений майонезом сандвіч і переконався: майонез йому не до вподоби. Потім обережно пороз’єднував усі сандвічі. Бо ж насправді хотів він тільки водяного крес-салату. Скибки хліба поскладав у два охайні стовпчики, весь крес-салат вигорнув собі на тарілку й смачно повечеряв. До масла він і не доторкнувся. Чим запити? Знехтувавши склянку води, почалапав у ванну кімнату, набрав миску холодної води та й напився. Тоді взяв серветку, витер дзьоба й закотив столика в куток, щоб не стояв на дорозі. О, тепер усе воно куди краще!

Коли перебуваєш сам-один у готельній кімнаті, це дає тобі відчуття затишку, а ще — власної значущості. Луї відчув себе великою особистістю! Але минула якась хвилина, і він відчув ще й те, який він тут самотній. Подумалося йому про Сема Бівера. Потім згадався табір «Кукускус». Згадалися батько, мати, сестри й брати — як вони там, удома, в Монтані? Подумав про Серену, кохану свою лебідку: де вона? І як вона? Згадалися тут і слова пісні, яку він допіру був заграв у вестибюлі:

«Як то було б чудово, — подумав він, — коли б отут, поруч, у „Ріці“, опинилася й Серена! Разом потішилися б готельним життям…»

Офіціант лишив на столику вечірню газету. Луї глянув на першу шпальту. О диво! Там було велике фото його самого: на озері в Міському саду, поперед Човна-Лебедя! I великий заголовок сповіщав:

А стаття починалася так:

«У місті з’явився новий птах. Звати його Луї. Він — лебідь-сурмач, і то такий, що й справді грає на сурмі. Хоч як неймовірно це звучить, але цей рідкісний і прекрасний водяний птах найнявся на службу при Човнах-Лебедях у Міському саду й розважає пасажирів своєю чудовою грою на сурмі. Після його прибуття сьогодні надвечір юрби людей плавом попливли до озера, і до багатьох районів Бостона долинали солодкозвучні наспіви його сурми…»

Луї дочитав статтю до кінця, а тоді вирвав її з газети. «Сем Бівер повинен знати про це!» — подумав він. Із шухляди письмового стола, що стояв у його кімнаті, Луї узяв ручку й аркуш поштового паперу. Й ось що він написав:

Дорогий Семе!

Я саме ночую в фешенебельних апартаментах готелю «Ріц». Ти слушно говорив про Бостон — він дуже милий. Мені пощастило найнятися на роботу одразу по прибуттю. Працюю на фірму «Човен-Лебідь» за 100 доларів на тиждень. До цього листа додаю вирізку з сьогоднішньої газети — можливо, вона зацікавить тебе. Якщо все піде добре, незабаром я зароблю досить коштів на відшкодування збитків, яких завдав музичній крамниці мій батько, й відтоді я матиму повне й незаперечне право на цю сурму, а ще сподіватимусь, що своєю палкою грою на ній справлю сприятливе враження на ту юну лебідку, в яку я закоханий. І тоді всі будуть щасливі: буде відновлена честь мого батька, музична крамниця в Біллінґсі дістане свою компенсацію, а я зможу одружитися. Сподіваюся, в тебе все гаразд. Мені бракує твого товариства. Готельна кімната, дарма що в ній яких тільки вигод немає, може бути лише шматочком пустелі.

Юний лебідь написав на конверті Семову адресу, згорнув листа, вклав до конверта газетну вирізку, а в своїй торбинці-скарбничці вишукав шестицентову марку. Тоді запечатав конверта, наклеїв марку й вкинув листа до поштового жолоба, що був за дверима номера. «Ну, а тепер можна й поспати!» — вирішив він.

Пішов до ванної кімнати, скористався туалетом, а тоді набрав повну ванну холодної води. А думками все линув до Серени… От чудово було б, якби вона оце зараз опинилася тут! Перш ніж відійти до сну, взяв він свою сурму та й заграв пісню, яку склав ще в Онтаріо:

І намагався грати тихенько, але за хвилину в його кімнаті задзеленчав телефон. Луї підняв слухавку, приклав до вуха.

— Перепрошую, сер, — сказав чийсь голос, — але я мушу попросити вас не створювати стільки шуму. «Ріц» не дозволяє своїм гостям грати на духових інструментах у спальнях.

Луї поклав слухавку — й сурму також. Тоді повимикав скрізь світло, заліз у повну води ванну, зігнув свою довгу шию праворуч, поклав голову на спину, засунув дзьоба під крило та так і заліг там, плаваючи на воді, а голову йому колихала його власна рідна перина. За хвильку й заснув, і снилися йому весняні озерця на півночі, а ще снилася його щира любов, ім’я якій