Читати книгу - "Володар жахів. Характерницька сила"

«А з сторони іншого боку, що я там не бачив? Підземелля — як підземелля. Я там уже був? Був. Походив, прогулявся, Юрка он визволив і пішов собі спокійно. То чого тепер боятися? А якщо там справді Світланка ув’язнена, то тим більше! Треба її терміново визволяти».

Юрко їхав верхи трохи позаду за Ярославом і його обсідали схожі думки. Для чого він визвався їхати з усіма, ще й так уперто наполягав на своєму? Мабуть, десятник Ворон був правий, коли казав, що з Юрія тут буде небагато толку. Справді, він ще не оправився після поранень і голодування, але ж як хочеться відплатити за своє ув’язнення! Хоча в компанії досвідчених бійців, спеціально тренованих для знищення всілякої нечисті, і якого-не-якого, але характерника, Юрій почувався впевненіше.

— А все-таки, як ми, молодці, того упиря технічно завалили, правда? — раптом розвернувшись до Юрка, спитав його новий знайомий Ярослав.

— Упиря? Бр-р-р… До цих пір, як згадаю, аж здригаюсь.

— А не страшно тобі? Мені от лячнувато, — зізнався Ярослав, — а ти ж, вважай, там в ув’язненні був, натерпівся в тому підземеллі…

— Та страшно, якщо чесно, — у свою чергу зізнався Юрко, — але ще дужче хочеться надавати по кумполу тому, хто мене там зачинив. А це я вмію, — не втримався, щоб не похвалитись. — Ми колись із товаришами ходили з хлопцями із сусіднього села битись, то мене завжди в перші ряди ставили, бо я удар добре тримаю.

— Привал! — прозвучав наказ десятника, і всі, у тому числі й Юрко з Ярославом, почали зупинятися й зіскакувати з коней. Ветеран Грім і Ворон підійшли до хлопців:

— Ну, дивіться уважно, упізнаєте місцевість? Судячи з карти, вхід має бути десь поблизу.

Юрко недовірливо оглянувся, але сказати нічого не зміг, адже тут він бував тільки в непритомному стані. Ярослав, навпаки, впізнав місцину досить легко, варто було тільки подумки подивитися на неї з іншого ракурсу, з того, якого він її вчора бачив у дійсності.

— Там, — упевнено показав рукою, — за цим пагорбом — низина, у ній, трохи ліворуч, вхід у підземелля.

— Миколо, Максиме, перевірте, — махнув рукою десятник і названі ним бійці побігли, пригинаючись, у вказаному напрямку.

— Що ти пам’ятаєш про внутрішню будову цього підземного ходу?

— Про ті місця, де я ходив, пам’ятаю майже все, бо в той час саме випробовував закляття концентрації пам’яті. Можу сказати і де повороти, і скільки кроків від одного переходу до іншого, і яка відстань від стін до центру зали, де стоїть кристал, і де на стінах закріплені факели. А от про територію, куди я не дійшов, нічого сказати не можу. А ти? — звернувся Ярослав до Юрка.

— Я теж нічого нового не скажу, бував тільки в камері, коридорі і в центральній залі. Єдине, що можу додати, думаю, там приблизно два-три десятки в’язнів. Хоча, може, я й помиляюся, я ж їх ніколи не бачив, тільки чув.

— Ну, гаразд, цього теж достатньо, — Сергій Вороний дістав шматок паперу й олівець, — давайте накреслимо план підземелля.

Усі схилилися над папером і за розповіддю Ярослава десятник почав наносити схематичне зображення місця майбутньої визвольної операції.

На Іктурі оголосили повну бойову готовність. Усі підрозділи летучих загонів терміново прибували до свого місця служби. Бійці, що були звільнені в запас за віком, прибували на мобілізаційні пункти, а вже звідти доправлялися до основного гарнізону. Ніхто, крім, можливо, командирів, не знав, яка причина такого поспіху, і хто, власне, ворог. Але всі чітко й дисципліновано виконували інструкції, тож безладу й непорозумінь не було. Пан Барс, міністр оборони, уже не раз встиг мигцем порадіти, що витратив колись час на підготовку планів дій на випадок різноманітних ситуацій, навіть найбільш непередбачуваних.

Зараз він би точно не мав змоги спокійно посидіти й спланувати, кому, що, де і як робити. І в результаті мали б суцільний гармидер, а не повну бойову готовність.

Члени ради старійшин зібралися прямо на майдані перед будівлею міської ратуші. Правда, присутні були не всі: пані Кіото терміново відбула на планету Нікію зустрічати прибульців, а пана Баштового десь не змогли відшукати, але це й не дивно, усе сталося так раптово й без попередження, зрозуміло, що в усіх були якісь свої справи.

— Пане Барсе, на якому етапі у нас виконання плану з повної бойової готовності? — Тарас Іванович по-молодечому розчервонівся, ще більше випрямив спину і говорив короткими рубленими фразами.

— Вісімдесят п’ять відсотків бійців уже на місці, усі інші знаходяться на завданнях на віддалених територіях і не мають змоги прибути на місце у найближчий час.

— Що ще?

— Частина бійців відряджена охороняти школу, частина — бібліотеку, де працюють науковці, усі інші очікують наказу виступати. Крім холодної зброї, про всяк випадок бійцям видали вогнепальну.

— Гаразд. Пане Сірку, половину випускників-характерників направите на посилення наших бійців, решту залиште для оборони школи. Пане Вербицький?

— Усі науковці й частина викладачів школи працюють у бібліотеці. Треба ще людей — сім величезних підземних поверхів так просто не охопити. Усю бібліотеку розділили на квадрати й шукаємо будь-яку інформацію про Володаря Жахів та про ритуал укріплення Кристала.

— Тарасе Івановичу! — до членів ради підбіг один з десятників, — там гонець із Лади! Каже щось про підземелля і про зниклих учнів. Ми подумали, що це може бути важливим.

— Може, і важливе. Давай його сюди.

— Я тут, — до гурту підійшов один з бійців десятника Вороного.