Читати книгу - "Володар жахів. Характерницька сила"

Після його лаконічного й зрозумілого рапорту старійшина ради Тарас Іванович відпустив гінця, на мить задумався й звернувся до пана Вербицького:

— Що з обіцяними телепортами на основі рун? Скільки їх є на цю годину?

— Чекаємо інформацію. А он і Дмитро біжить. Дмитре! Сюди! Ну, що там?

— Двадцять два телепорти, — Дмитро захекався від швидкого бігу й сором’язливо намагався дихати тихіше у присутності таких великих чоловіків.

— Їх уже можна використовувати? — уточнив міністр оборони.

— Так, вони вже повністю готові.

— Двадцять два… Я думаю, буде достатньо, — пан Барс окинув усіх задумливим поглядом.

— О, коли він отак дивиться, точно придумав якийсь геніальний план, — шепнув Хранитель озера Рівноваги Іванові Сірку.

— Так, діятимемо за таким планом. Для чого нам чекати, коли на нас нападуть? — пан Барс знову оглянув усіх присутніх. — З великою вірогідністю ми тепер знаємо, де знаходиться цей Кристал Відокремлення. Отож, один боєць з цими новітніми телепортами з усього духу мчить на Ладу й дістається до входу в підземелля. Розкладає й активує їх на відстані в двадцять-тридцять метрів один від одного. У цей час ми шикуємо бійців і телепортуємо їх десятками один за одним. Схему продумаємо, щоб ніхто нікому не заважав і щоб вміститись у максимально короткий час. Пане Вербицький, Ваша задача — поквапитись із пошуками будь-якої інформації щодо необхідного ритуалу укріплення в’язниці-кристала. Десяток Вороного не знає, з чим їм доведеться мати справу, тож вони будуть вважати це рядовою бойовою операцією. Нам необхідно як слід поквапитись, якщо не хочемо втратити цей загін.

— Бійцю з вантажем телепортів варто дати одного, а краще двох запасних коней, — вступив у розмову Хранитель, — тоді ми виграємо ще півгодини-годину.

— Обов’язково дамо. Слід використати будь-яку можливість якнайшвидше дістатися місця ув’язнення цього древнього Володаря. А про Баштового пізніше поговоримо, — останні слова пана Барса прозвучали відверто погрозливо. У всіх, хто був присутній при розмові, аж забігали холодні мурашки по спинах.

— Щось мені якось тривожно, — Наталія Іванівна, Ярикова мама, щільніше запахнула домашнього халатика. — Уже третій вечір не можу додзвонитись до Ярослава.

— Наталочко, не хвилюйся, — Максим Миколайович підійшов до дружини й заспокійливо її обійняв. — Усе з ним нормально. Може, гуляти з друзями пішов, а може, у комп’ютерні ігри загрався, а тепер відсипається. Тим більше, у нього зараз канікули, уроків робити не треба, зранку прокидатися не треба — краса! Хіба ти не пам’ятаєш себе у восьмому класі?

— Я завжди відповідала на телефонні дзвінки!

— Знаю-знаю, і на дзвінки відповідала, і відмінницею була, і батькам по господарству допомагала, і взагалі — ти в мене найкраща!

— Нічого ти не розумієш, — Наталія Іванівна сердито запручалася, вирвалася з обіймів і вийшла на балкон готелю. — От тривожно мені якось на душі! Навіть за Сергійка так не хвилююся, хоч він і поїхав Бог зна куди на цих ваших велосипедах.

— Ну, з Сергієм ти десять хвилин тому розмовляла по телефону, — усміхнувся Максим Миколайович, — а Ярослав не відповідає, тому ти й вигадуєш собі всілякі жахи. А згадай, як колись узагалі всіх оцих скайпів, вайберів і мобільних телефонів не було, га? Листи один одному писали… А пам’ятаєш, якого я тобі листа з армії на Восьме березня написав?

— Так, — усміхнулася Наталія Іванівна, — на шести сторінках дрібним почерком. Мені всі подружки заздрили… Ти мені увагу не відволікай, я пам’ятаю, про що ми говорили. Хоча, може, ти й правий слушно говориш, і це просто діти дорослішають і стають самостійними, а я дарма так хвилююся. Хоча все одно щось мені тривожно, любий… А давай на середу-четвер полетимо додому? Тут нічого важливого не буде, тільки теоретичні виступи, а ми їх уже всі читали перед відрядженням. А в п’ятницю зранку вже й повернемось. Глянемо, як там удома, і швиденько прилетимо назад, давай?

— Ох, ну що ж з тобою робити. Для тебе — усе, що завгодно. Додому — то й додому.

— Значить так, — Сергій Вороний вдивлявся у схему підземелля так, ніби уявляв себе вже десь там, у підземних коридорах, — спершу відправимо когось на розвідку.

Ветеран Грім порухом руки дав знак двом бійцям і вони розуміюче кивнули у відповідь.

— Так… Тепер щодо самого плану… Заходимо всередину звичайним порядком для прихованого пересування в приміщеннях. Наших молодих помічників поставимо всередину порядку. Спочатку ми проходимо повз камеру, де був ув’язнений Юрій, а зараз, імовірно, Світланка. У разі, якщо вона там, біля неї залишається одна людина, думаю, Юрко. Усі інші рухаються в бік підземної зали з кристалом.

— А для чого нам іти туди? — не зрозумів Ярослав. — Якщо Світланка там, то заберемо її — й гайда додому. А потім уже з підмогою прийдемо.

— Ярославе, — Грім проникливо подивився хлопцеві прямо у вічі, — крім твоєї знайомої, там є й інші полонені. Чи ти думав, ми їх тут і покинемо?

Ярослав знітився й опустив очі долу. Справді, якось егоїстично він повівся: Кнопку рятувати, а доля всіх інших ніби й не цікавить його зовсім. Але це ж неправда! Він хотів би всіх врятувати, просто нікого з них не знає і навіть не бачив ніколи, тому й не переймався так сильно їхнім ув’язненням. Думав, вони можуть і почекати, поки летучі загони підійдуть більшими силами й зі справжніми характерниками. Якось незручно й неприємно вийшло.

Поки Ярослав переймався й переживав, десятник продовжував озвучувати план визвольної операції:

— З відомих ворогів