Читати книгу - "Сусід"

На відміну від нього не мала що сказати. Злала бо, що добрі, властиві думки приходили до мене часто вже тоді, як це було не актуально. А ще гірше, як вони приходили вночі і я прокидалася в холодному поті. До ранку не могла зімкнути очей, всвідомивши яку безглузду річ вчинила.

Тож я змовчала.

Володька засовався на кріслі, бездумно топлячи ложкою засмажену до хрусткої скоринки булку зі запеченим на ній сиром.

— Пойми, дві-три такі вигідні справи і ми зможемо жити в своєму власному розкішному помешканні там, де тобі довподоби. Хоч на самомій площі Ринок.

Господи, він сказав «ми», він сказав «ми зможемо жити»! Він планує поєднати своє життя з моїм. Нема значення, що не звичним старомодним способом, пропонуючи вийти за нього заміж? Але ж він таким чином говорить про те, що моя думка є для нього важливою. Сам щойно сказав «там, де тобі довподоби» і що хоче жити зі мною до кінцця днів своїх. Добре-добре, щодо «кінця днів своїх» це вже я придумала, але щодо іншого не сумнівалась.

— Згодна.

Вирячився на мене з таким подивом, наче камбала в суфле із сиру якою офіціянт щойно заміним неторкану охололу зупку, ожила і глипала на нього обома очицями одразу.

— Серйо-оз-зно?

Не важко було зауважити, що коли мій партнер (від нині на парететних умовах) й справді хвилювався, то ледве помітно починав заїкатися. Ця така незначна вада розчулила мене остаточно.

— А це взагалі просто: філе риби обсмажити на пательні, згодом перекласти в оці ж, — я вказала на посуд, в якому подали порційну страву, — вогнестійкі мисочки, залити збитим сиром з яйцями і запекти в духовці.

До мене вернувся апетит.

Ми вибрались на ринок. Ореста вирішила, що мені потрібно допомогти дещо купити. Я не дуже заперечувала, бо давно не виїздила на людні місця. Було особливо цікаво побачити, що змінилося в місті з тих пір як я заточила себе у вимушеному сховку.

Мені подобалось дивитись на дівчину, коли вона не зауважувала, що я стежу за нею. Стежу за рухами, за найменшою тінню на її обличчі. Це була небезпечна і заворожуюча гра. З кожною миттю я проникалася все більшою і більшою симпатією до цієї молодої жінки, водночас намагалася зрозуміти що в ній є такого, чого немає в мені.

Відвертий погляд великих чорних і трохи розкосих очей занадто очевидно вирізняли її серед натовпу таких як ми, звичайних обивателів пострадянського періоду, щоб обійти її увагою. Дівчину (бо все-таки була більше схожою на дівча, аніж на жінку, хай і молоду), легко можна було б випустити з поля зору, але її погляд — чіпкий наче ріп’ях і якось по особливому уважний привертав до себе увагу. Викликав не тільки моє зацікалення.

Я знала, що Ореста не веде жодних записів, нічого не конспектує, але попри це все-одно уважно, наче виконуючи якусь таємничу і вельми потрібну місію — спостерігає.

За останній час вона дуже змінилась. Стала все більш мовчазною, проте видно було, що в середині неї постійно відбується якийсь діалог, постійно ведеться робота, існує пошук.

Могла раптово завмерти на місці, зацепеніти. Перетворитись на зір. Одного разу застала її, як вона отак застигла, наче льодяна скульптура, навіть холодом від неї повіяло.

— Ти щось побачила?

Вона стояла біля вікна своєї кухні. Заперчливо захитала головою.

– Іноді мені здається, що Надя тут. Що я її бачу.

Ту прискіпливість, з якою вона розглядала людей на вулиці, в магазині, в автобусі, трамваї, можна було б вважати неввічливою чи невихованою поведінкою. Коли ж прослідкувати все-таки за напрямком її погляду, то ставало очевидним, що вона непомітно, але настирливо намагається заглянути у вічі. Кожному. Чоловікові, жінці, старому, людям у зрілому віці. Дітваків та зовсім юних — таких як вона сама, свідомо оминала, наче розуміла, що на цю категорію не варто гаяти свого часу, все одно нічого не дізнається.

Ореста типовий представник розгубленої молоді на зламі історичних подій. Того часу, коли одні цінності з погордою переможно кинуті під ноги, а інших ніхто ще не привив, не виплекав. Вовтузьтесь самі і рятуйтесь також самі.

…Одного вечора молода жінка, тримаючи доньку на колінах розповідала про своє дитинство. Мала притулилася до матері всім тільцем і міцно обвила рученятами за шию. Мені не просто було дивитись на цю картину повну любові і смутку, тож я пішла на кухню готувати чай, а сусідка продовжувала свою розповідь.

— Непомітно швидко позаду залишилось жовтенятко, до якого мене ще так недавно приймали з усією урочистістю та помпомпою, на яку була здатна середня школа в невеликому містечку. Наче тільки вчора я уважно придивлялась до зосереджнних і непомірно зворушених облич піонервожатих. Заглядалась на щирих окрилених щасливою усмішкою старшокласниць у білих фартухах, які з такої неординарної нагоди дарували нам, дітям, квіти та книжечки. Мабуть, книжечки старшокласники мусили принести з дому, бо були вони якимось чином підозріло потріпані. — Ореста всміхнулась і ще з більшою ніжністю пригорнулась до донечки.

Так, саме пригорнулась, а не пригорнула її до себе. Була такою тендітною і безборонною, що робилося жаль від одного апогляду на неї.

— Рогалики будеш, сама спекла? — Я до малої.

Та в знак згоди закивала головою, але промовчала, щоб не перебити материну розповідь.

— Для мене й до нині та книжечка залишилась у згадці, бо вихвалювала робітничі професії: такі як сталевар, пекар, слюсар. — Продовжила сусідка. — В ту мить виразно відчувала оскомливе почуття провини, бо вже тоді десь на підсвідомому рівні знала, що не буду ні сталеваром, ні комбайнером. Вже тоді мені було по-особливому соромно за те, що не випрадаю надій тих, які ті книжежки писали, ілюстрували. Почувала себе злодієм, ворогом радянського союзу, злочинцем.

Єдине на що надіялась — те, що батьки приймуть такою як є. Але вочевидь і