Читати книгу - "Сусід"

Дівчинка тільки всміхнулась. Вочевидь, цілковито з матір’ю погоджувалась, та вголос говорити не хотіла. А може мене соромилась.

— Але у вас є Сашко, Олександр. — Швиденько виправилась я.

— Еге ж, є, — тихо повторила Ореста, але ні сперечатись, ні заперечувати не стала.

Я не могла розібрати чого більше в тому «є» — смутку, болю, приреченості чи… любові.

Вже коли з трамваю виходили, вона скала, що все-ще шукає відповіді на свої питання. Що дивиться іноді на людей і вражається з їх емоції.

— Вікторіє, як ви думаєте, ті люди які вміхаються, голосно регочуть — їм і справді весело? Вони не прикидаються, не грають якоїсь ролі?

— Цілком можливо, що їм таки добре. Оресто, а ви що… ніколи не сміялася?

— Колись… можливо. Не пам’ятаю.

А я добре пам’ятала, як була щаслива. Але хіба можу їй про це розповісти?

Далі все було наче в сні. Страшному? Мабуть, все-таки ні. То був період, коли я повірила в себе, повірила в своє щастя. Повірила в любов.

У мене виросли крила. Принаймні Володька виразно дав зрозуміти, що в мене за плечима не що інше, як крила. І що віднині я — всемогутня. Всього можу добитись, усе можу мати. Усе, що захочу і все, чого захоче він…

Мені було добре з ним. Цей чоловік справді був уважним і надзвичайно ніжним коханцем. З ними я вчилася отримувати та дарувати задоволення. Ми кохалися довго і багато. Мало не щодня, але це нас не виснажувало. Він кожен раз вигадував і вигадував нові втіхи, очікуючи аплодисментів. Я ж як завжди, оторопівши від надлишку емоцій, мовчала, впадаючи в ейфорію. Він терпеливо чекав, заки я отямлюсь і великодушно приймав мою вдячність у вигляді тихого «дякую» чи ледвечутного поцілунку в шию.

На тій невеличкій кухні я умудрялась готувати кулінарні шедеври. Варила холодці, фарширувала коропів, запікала куропаток. Трохи обурювало те, що Володька приймав ці мої труди як щось звичайне, як те, що само собою розуміється. Але то тільки трохи. Коли підходив впритул, підіймав за сідниці і я опинялася на кухонній ляді, а він в мені, то всі мої жалі зникали, розчинялись як желатин в склянці зимної води.

Наступного дня після вечері в «Дарвіні» я таки справді віддала Володці суму грошей, якої він потребував, аби здійснити оборудку. Рівно за місяць я поклала гроші назад на банківський рахунок. Їх відсутності й справді ніхто не зауважив. Це окрилювало і додавало снаги. Мимоволі, скуштувавши смаку легких грошей я впала в азарт.

— Володю, — вибравши момент, коли чоловік був ситим і задоволеним, намагалась непомітно розпочати розмову, тема якої нуртувала в мені, як гаряча магма сплячого вулкану, випалюючи залишки здорового глузду, — чи можна наступного разу, коли з’явиться ще одна можливість короткострокових інвестицій вкласти й те, що вдалося заробити минулого разу?

Чоловік здивовано здійняв брови і, відклавши недочитану газету на столик, зацікавлено глянув в мій бік.

— Ти що, справді вирішила так швидко розбагатіти, що готова геть усім ризикувати?

— Так. А що?

В мене ж бо були за спиною крила.

— Та так. Нічого.

Знову взяв в руки газету.

Ото й усе? Оце й уся розмова? Я цілісінький день як на голках, я запропонувала йому все, що маю, а він — «та так»?

— Що значить «нічого»?

— Значить, що я подумаю. — З-за газети.

— Про що? Про що тут думати? — не вгавала я, розуміючи, що стаю схожою на маленького дворового песика, який постійно чекає нагоди полаяти, виставивши в загрозливому оскалі до смішного малі зубки.

— Спинися. Вікторіє, спинися. — Відчеканював кожне слово. — Ти й правді цього хочеш? — Чіпко вхопив поглядом, наче двома руками за рамена (хіба що не тряс).

— Так. — Ледве чутно прошепотіла.

Холодний подув вітру, який бог знає звідки взявся, пробіг вдовж хребта.

— Добре. Раз хочеш, значить будеш мати. Але ти повинна розуміти на які ризики йдеш.

— Я розумію. — поспішила запевнити його. — Але ж ти… ти ж будеш поряд?

— Так, звісно. Поряд…

Отримавши бажане, більше його не чіпала. Вслухалася в себе чи все так як хотіла? Якесь тривожне відчуття не давало спокою, наче малесенький невидимий камінчик потрапив до мештів і поволеньки муляв ногу.

Наступного дня Володька поводив себе так, наче нічого не було.

— Ти готова перевести на рахунок, який перешлю тобі на телефон 400 тисяч?

— Я? А, та-а-ак. — пробубніла від несподіванки чужим голосом.

Господи! Де ж такі гроші?

— Що? Злякалась? Свої ще не передумала вкладати?

Усміхався сам до себе, чи до суцільної білої лінії, що час від часу переривалась, розділяючи дві смуги дороги. Сидів за кермом своєї альфа-ромео. Робив це так граційно, наче вершникував на породистому скакуні. Не приховував, що як тільки-но мав змогу вести своє авто, то геть усе приносило йому задоволення. Погода, навіть якщо на дворі дощ і навколо стоїть вода, співрозмовник, навіть якщо його не слухає, або не впопад відповідає на питання.

— Ні. Не злякалась. Не чекала, що нагода трапиться так швидко.

— То можемо зачекати. Але невідомо коли ще з’явиться така вигідна пропозиція. Куй залізо, поки гаряче, так кажуть в народі? — обернувся до мене не перестаючи всміхатись.

— Авжеж. Авжеж. — закивала у відповідь головою.

Хіба можна не погодитись з чоловіком, у якого бездоганні риси обличчя, чаруюча посмішка (навіть якщо вона призначена не для тебе), міцні та ніжні руки (навіть якщо вони тримають кермо а не тебе) і бездонні чорні очі, в яких