Читати книгу - "Сусід"

Тільки-но перевела на рахунок гроші, як задзеленчав телефон.

— Слухаю. — Мені видавалось, що я це сказала.

— Ало, Вікторія Миколаївна? — кричав у слухавку чоловічий голос. — Ало! Ви там? Вас не чути! — не здавася Генадій Юрієвич. — Ало!

— Слухаю. — Повторила я, на цей раз більш вдало, бо голос у слухавці з крику перейшов в звичайний режим.

— Негайно до мене! — Хряцнуло в трубці і вмовкло, наче хтось перерізав дріт.

Язик прилип до піднебіння і раптом зробилося так холодно, що тіло саме почало дрібно труситись, мов у пропасниці.

«Невже всьому кінець? Отакої! Ще не встигла й оком моргнути, як усе закінчилося. Правду кажуть в народі: бідному женитися — ніч коротка. Що робити? Телефонувати до Володьки? А якщо всі телефона прослуховують? Навіть мобільні? Може сама впораюсь?», — надсадно думала я, плентаючись коридором до кабінета шефа.

Дуже чітко розуміла, що не впораюсь. Що, виявляється, не маю жодного запасного варіанту. Бо ж нащо, коли є він? Коли є Володька. Коханий…

Вирішила покластись на випадок, але про Володьку не згадувати за жодних обставин. Це ж все-таки було моє рішення, підбадьорювала сама себе. А глибоко в душі хотілося, аби невідомо звідки раптом з’явився партнер і сказав, що хвилюватись не треба, він сам усе полагодить. До дверей Генадія Юрієвича залишалося три кроки, а ніхто не з’являвся.

Приречено постукала і почувши у відповідь: «увійдіть», штовхнула наперед себе двері.

Я так і скамяніла б у проємі від побачиного, як би не крик шефа.

— Зачиніть-но швидше двері, бо робите протяг.

За столом, попиваючи каву і цмулячи цигарки сиділи двоє чоловіків з суворими та непроникними виразами на оличчях. Генадій Юрієвич і… Володимир Петрович. Так, так — мій Володька.

Тепер розгубилася зовсім. Ніяк не могла витрактувати його присутність в шефовому кабінеті. Невже мене зрадив? — першою була думка. Та я відчайдушно намагалася відігнати її від себе. Мабуть, мимо волі, й справді таки змахнула рукою.

— Ну-ну, не будьте такою панею. Накурено трохи, то й що? — По-панібратськи звернувся до мене шеф. — Тут таке діло, що без цибуха ніяік. От і покликали вас на допомогу.

— Що? Що сталося? — Нервово хапала повітря, бо розуміла, ще трохи і я замертво впаду в цьому кабінеті з дорогим ремонтом.

— Нічого не сталося, Вікторіє! Та й що мало статись, коли основні фонди бід вашим крилом. — Чоловік вишкірив пожовклі від тютюну зуби й по змовницьки глянув в бік мого партнера.

Володька з незворушним виразом обличчя також показав свої зуби, але білосніжні і бездоганно доглянуті. На мене майже не дивився. Ич, який мені. Хоч би знак подав, чи що?

— То для чого я вам? Що ви таке вирішили втнути, що без мене вам не впоратися? — сміливішаю я і про всяк випадок атакую (не даремно кажуть, що кращий захист — це напад).

— Го-го! Втнути! Гарне слівце! Про мене дуже влучно, чи маю рацію, — звернувся до Володьки. Той тільки легко кивнув головою в знак згоди. Отримавши підтримку, шеф продовжив. — Ми тут таку справу задумали, що гей-гей. Все до дрібниць прорахували, але тепер потрібна ваша консультація.

— Розказуйте.

— У нас в банку склалася вельми делікатна ситуація. В деталі вдаватись не буду, бо це нікому не цікаво. Через півтори місяці ми мусимо повернути кругленьку суму, якої в нас нема.

— Але ж турки…

— Вікторіє, ви розумна жінка, тож прошу мене не перебивати. Ви й не уявляєте про яку суму йдеться. Тому слухайте уважно і робіть відповідні висновки. Від вашого слова залежатиме чи будемо далі з вами працювати чи ні.

Що означали слова про подальшу працю я й зеленого поняття не мала, але оскільки звучали вони доволі переконливо, вся переворилася в слух.

– Є одна інвестиційно приваблива пропозиція, яка може якщо й не цілком врятувати, то однозначно відтягнути плачевний фінал банку. Для цього до кінця місяця необхідно внести мільйон на рахунок фірми-посередника. Генадій Юрієвич запевняє, якщо поспішити, то все має вдатись. Я знаю, що на резервному рахунку в банку є такі кошти і впевнений — ви, Вікторіє миколаївно, зможете їх організувати.

— Але ж до кінця місяця ли-шило-ось… — Я подумки підраховувала дні до свого власного кінця. — Двадцять один день. Якщо сьогоднішнього не враховувати, то двадцять.

Вхопившись поглядом за Володьку, я не мала наміру його відпускати. Хай би хоч кивнув, що встигнемо, чи як? Він як ніхто інший найкраще знав де зараз ці гроші з резервного рахунку.

— Отож-то, Вікторіє, отож-то. Тепер ви знаєте чим повинні зайнятись в першу чергу. — Давав настанови шеф тоном, який не підлягав обговоренню.

— А як же турки? — Знову-таки спробувала я.

— Забутьте про турків! Цей проект дасть перші результати лише через пів року, а гроші потрібні нам вже. — Був його вердикт. — Кави хочете?

Це була пропозиція покинути кабітет. Що-що а своєрідні манери свого керівника я знала достеменно.

Я скорилась.

Прокинулась від надчуттєвого сну, в якому щойно мимо волі тримала заволення. Господи, де я? Озираюсь навколо і не можу зрозуміти що це за квартира, за стіни з дешевими шпалерами…

Сон не йде з голови. Вперше за кільнадцять місяців таке наснилося… Оце так… Я й не знала, що вмію бути такою… мокрою. Було схоже на те, що в мене межи ніг — повінь. Пальці самі пірнули в ту вологість і від несподіваної глибини та бажання винирнули назад.

Далі все відбувалось наче в сповільненому кіно. Мені запраглось відчути все ще раз, але наяву. Мені захотілось ту вологість відчути на смак, почути як вона пахне. Повільно піднесла до обличчя пальці, що світилися в ранкових сутінках, вилискуючи, мов кавалки скла. Принюхалась. Гарно. Наче… вологий вітер, що заблукав межи темного лісу.