Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Хроніки Південного 📚 - Українською

Читати книгу - "Хроніки Південного"

260
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Хроніки Південного" автора Рімантас Кміт. Жанр книги: 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 27 28 29 ... 105
Перейти на сторінку:
скеровується у хибному напрямі, і виправити її майже неможливо». У цій ситуації я вже постраждав, бо на мене напав підар, а я ще маю, опустивши оченята, оправдовуватись. Той підар мене і відвів у відділок не для того, щоб законний порядок наводити. Втім, кому я про це розповідати буду? Ніхто не повірить хоча б тому, щоб не вплутуватися у справу з мєнтами. Ніхто не повірить, бо навіть у книжці написано, шо підарасами зазвичай бувають танцюристи балету або різні митці, але не мєнти. Якби я комусь про це сказав, то подумали б, що намагаюсь вельми оригінально дупу свою рятувати. Хоча у цьому випадку саме її й потрібно було рятувати. Однак правди нема, і нікому вона не цікава. Я пачками смальцю торгуючи, нікому нічого поганого не зробив — хто не хоче, той не купує. А той підар — ясно написано — злочинець і небезпечний для суспільства. Проте винним все одно залишаюсь я.

Ну, гаразд, але своїм батькам я мав пояснити, чого хочу, а не що і як там було. І якщо добре обміркувати — то що я хочу мати? Чому я не сказав батькам, чого хочу? Для чого мені бабки? Дурне питання — бабок хочуть всі. Ну, добре, але для чого ті бабки саме мені? Можу накупити модних шмоток, новий баскетбольний м’яч, щоб потім усі його випрошували і шмугляли у дворі вдень і вночі? Ще накупую касет і буду пускати їх через той ганебний магнітофон? Потім всі будуть їх позичати, а я ходитиму, мов лошара, і проситиму, щоб їх мені повернули. Половину з них повернуть назад покрученими і розірваними…

Злостився на самого себе. Мєнти спакували, бабла більше немає, батьки сповили мене мов немовля, нога болить — так, що навіть у баскетбол надвір пограти не вийдеш. Та й узагалі нічого не хочеться. Зачинився я у своїй кімнаті, а тут зі стін всі шварци, сталлоне, ван дами і брюси лі своїми оченятами в мене вп’ялися. Джим Керрі, і той посміхається своєю кривою посмішкою: ну, що хлопче, дістав у вухо, трошки опустився на землю?! А ще дві азіатки в купальниках на невідомих узбережжях своїми вузькими оченятами теж мене поглядом палять — чурки ви, бля, чого тут витріщаєтесь!

Спокійно міг дивитися тільки на Курта Кобейна і на «Металіку», вони якісь нормальні. Байдуже, що вони зі старих часів, зате — нормальні. А ще наклейки з пінгвінами і написом «Морський музей Литви», Вітіс[11] з мечем, спортивні машини, колись давно наліплені на письмовий стіл, водні наклейки, які в давні часи, коли були малими, ми клеїли повсюди — на ранцях, пеналах, папках… Все, що було зі старих часів, так нічого, якось не дратувало. Ось їх і залишу, а все решта — на х*й.

Я не почав все обдирати, немов якийсь істерик, хоча й хотілося. Було бажання, як у фільмах показують, розтрощити все. Але ні, я познімав все обдумано, шкодуючи: може, ще залишити, може, пізніше жалкуватиму, скажу, що бовдур, психанув, все повикидав, тепер стіни голі замість голих дівок, вони хоча б деколи зігрівали, а на голі стіни я і в коридорі можу дивитися, і вистачило би. Таке моє тупцювання мене теж бісило, але що поробиш — здирав я без істерики, і цього вистачало сповна. Було таке почуття, що немов здираєш добре приліплений пластир, а під ним рана ще не загоїлася, а найбільше не загоїлось не тут, на шкірі, а глибоко, там, де ребра, суглоби, нерви… дереш — і здається, ніби здираєш пластир з легенів, з пахв, з-під нігтів… Словом, не вмію я тут всього передати. Намагався включити радейко, а там грає «Металіка» Nothing Else Matters. Все миттєво згадалось, хоча тоді взагалі нічого не міг врубатися англійською, але давильників і так вистачало, відчув, що тут станеться вже перебір, тому музику вимкнув.

Згодом заспокоївся і почав роздумувати: здається, що з батьками все так і буде, доки я в школі. Доти й сидітиму з їхнім магнітофоном. Треба зав’язувати з тою школою і валити до профучилища. До того найближчого, куди колись я ходив на дзюдо. Аж сентименти постали, ось походив би туди ще, повалявся б на килимку з дівками, тут спеціальності є зовсім нічого, наприклад, столяр — чим погано?

Увечері я наговорив матері, що піду вчитися у профучилище. Нафіг ту школу, кажу, треба про життя думати, чи не так? Навіщо тут вчитися. Всі тільки те й роблять, що по базарах ганяють: до Польщі, Латвії, Росії, а ти, як бовдур, до школи ходиш. Жодного толку, це тільки час гаяти і все. Кажу, ось найближче профучилище, я подивився, там на столяра вчаться, то й добре.

Батьки знову мене садовлять. Вони на дивані, я навпроти, як і минулого разу. Знову починають:

— Це ти серйозно хочеш столяром бути?

— Авжеж, а що? Дерево гарно пахне.

— Але ти ніколи з деревом не працював… Відколи це ти роботу столяра вподобав?

— Давно. Мені на уроках з праці робота з деревом найліпше вдавалась. Ось ту тарелю для печива я ж сам зробив.

Чесно кажучи, окрім цієї тарелі, більше нічого корисного для вжитку зробити мені не вдалося. Мама мовчить. Бачу, що вона вважає, що я тут лапшу на вуха їм вішаю. То я продовжую далі:

— Я люблю дерево. Робота спокійна, деревина пахне. На селі, коли наш вуйко працює, мені подобається і стружка, і все інше. Гарно пахне, дерево таке тепле, і нерви добре заспокоює. На деревах завжди пташки цвірінькають. Все пахне, але я вже про це казав…

— Ти ніколи раніше не говорив про столярів.

— Раніше, як вам вже відомо, я мав інші плани. Я вважаю, що було б все гаразд, якби не ті мєнти.

— Не перебільшуй. Закінчаться колись і ті базари, і той польський гендель. У всьому нормальному світі добре живуть ті люди, які закінчили університети і мають освіту. Такі ніколи не пропадуть. І в нас скоро так буде. Це не так, як ми — як працювали, так і будемо працювати до кінця життя, і нічого не заробимо.

Мені важко сказати, звідки їй відомо про нормальний світ.

— Я вважаю, що працювати столяром непогано. Можна якусь хатинку собі побудувати.

— Поки ти ту хатинку побудуєш… Як чоботар без чобіт, так і столяр без хатинки. Та скільки там тої школи залишилось, пару років і все. Тобі математика добре дається, зможеш на економіку вступати чи ще кудись.

Я мовчу.

1 ... 27 28 29 ... 105
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніки Південного», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хроніки Південного"