Читати книгу - "Блокбастер"

Я переконаний, що разом з бороданем померла остання велична любовна сага. І хоч я не встиг з ним до пуття познайомитися, зараз мені здається, що я знав його краще за будь-кого з нашої команди. Своїм мовчанням він розповів цілу історію про себе й навчив мене, що людина одним натисканням спускового гачка може дуже багато сказати, якщо зброю повернути в правильному напрямку, може стати великим творцем, скеровуючи події незліченними шляхами всіх можливих сюжетів і розв’язок. Померти чи залишитися жити – це рішення змінює перебіг усього, розгортаючи реальність у безкрай. Як легкий дотик пальця запускає падіння кісточок доміно, зупинити чи контролювати яке вже немає ніякої можливості, бородань одним своїм рухом змінив життя багатьох людей.

У правильності своїх міркувань уже за кілька днів я переконався на власній шкурі.

До речі, через кілька років цілком випадково я познайомився з бороданевою вдовою. Казали, чоловікова смерть її страшенно вразила. Нелегко усвідомлювати, що ти для когось був єдиною підставою жити і забрав цю підставу, ставши заразом і причиною смерті. Вона відрекомендовувалася вдовою загиблого в бою захисника незалежності. Сповнена гніву й ненависті, проклинала все «не наше». Мабуть, із часом вона й сама повірила в свою історію.

Сподіваюся, безплатна ділянка землі, квартира, пільговий автомобіль і висока пенсія швидко втішили її горе. Вона не відмовилася від усього цього на користь чоловікових батьків, біль яких від втрати єдиного сина ніколи не минає. Вони померли за кілька років – як зазвичай кажуть старі люди, з горя.

Якщо горе колись ставало природною причиною смерті, у родині Князя його точно можна записувати до сімейної історії хвороби.

У містечку за десяток кілометрів від лісопилки проходила остання лінія розмежування – за іронією долі, біля дитячого садка. До війни містечко налічувало кілька тисяч жителів. Цей садочок був єдиний в окрузі, тому батьки з усіх навколишніх сіл залишали тут своїх дітей. Через постійні бої містечко дожилося до того, що камуфльовані прибульці назвали його Малий Берлін. З одного краю містечка будівлі займали наші, з другого боку – їхні вояки. У самому центрі розташувався парк у формі правильного кола, посередині якого стояла тендітна споруда на кшталт збірного будиночка. Зараз вона була зовсім порожня, і серед усієї нашої метушні це був чи не єдиний подих справедливості. Будівля, ще кілька місяців тому сповнена галасом дітей з усієї округи, заслужила не належати ні нам, ні їм.

Становище на цій ділянці фронту склалося так, що після тривалої виснажливої боротьби за кожен метр території обидві армії закріпилися на своїх позиціях і вже не вдавалися до спроб посунути лінію фронту вперед. Це було схоже на описану в підручниках з історії «окопну війну». Протягом останнього часу тут було страхітливо тихо. Ентоні, щоденний гість усіх тутешніх населених пунктів, знав ситуацію будь-де на нашому відтинку й казав, що вже два тижні тут не чути пострілів. Війська з обох боків упали в апатію, чекаючи наказів згори – польові командири не хотіли кидати підлеглих у бій, ризикуючи спричинити нові втрати. Здавалося, і одним, і другим добре й так, як є.

У перші дні після зниження інтенсивності боїв то тут, то там ще могла прилетіти граната чи куля, випущена навмання з вікна якоїсь будівлі. Але потім взагалі все стихло. Війська нервувалися.

Серед супротивників були люди, що раніше зналися, до війни працювали разом, зустрічалися у пивницях чи на ярмарках. Марко й Марко познайомилися, бо їхні діти ходили в один дитячий садочок – той, що тепер зяяв пусткою посеред поділеного навпіл містечка. Вони були одного віку, їхні діти були однолітками. Обидва знали, що другий Марко зараз на протилежному боці, і незабаром вони стали перегукуватися. Обидві сторони вважали «свого Марко» чимось на зразок речника підрозділу, і в пообідні години біля кожного з них постійно крутилося по кілька приятелів, нашіптуючи «своєму Маркові» щонайдошкульніші лайки, щоб той крикнув їх другому.

Спершу вони жорстоко провокували один одного, вигукуючи грубі жарти про всіх і все, згодом спілкування перейшло в спокійніше русло. Вони говорили про погоду, питалися про здоров’я, обережно, щоб не виказати чогось, що противник міг би використати. Марко питав тезка, чи не холодно йому, а той відповідав, що тепло, бо у них у всіх нова утеплена пухом зимова уніформа. І другому Маркові теж не було холодно: він повідомив, що їм видали обмундирування швейцарських альпійських стрільців і кожен солдат підрозділу в кишені знайшов пачку сигарет і шоколадку. Так що Марко не був і голодний. Коли один питав, як годують, то другий відповідав, що непогано, бо у них кашоварить шеф з віденського «Ексельсіору», їхній співвітчизник, який багато років працював в Австрії. Він доброволець, і його запросили спеціально в їхній підрозділ. Прекрасна людина й ще прекрасніший кухар. Розкішно готує все, від свинячих реберець із тушкованою капустою до французького салату з вимоченою у молоці з хроном і родзинками дрібно нарізаною шинкою, а щодня після обіду кожному належить порція шварцвальдського торта. Але, судячи з розмови, і протилежна сторона не була обділена. Щодня у них печеня, а якщо не хочеться армійської їжі, то дружини радо приносять домашньої. Перед вечерею ось під’їли копченої почеревини з бринзою, але не багато, щоб не перебити апетит.

І Марко, і всі їхні товариші знали, що обоє безсоромно брешуть, але ніхто їх не зупиняв. Навпаки, слухали ті вигадані меню і ніби вірили, що ось-ось усі ці страви з’являться перед ними. Щодня по обіді Марко й Марко підходили до муру, який охоплював парк навколо садочка, і починали свої бесіди. Бійці так призвичаїлися до їхніх діалогів, що в цей час навіть не тримали зброю напоготові.

Лише коли-не-коли хтось просто від нудьги міг стрельнути у бік ворога, на що Марко сердито лаявся і сварив товариша. Кожен з них після таких інцидентів боявся, що другий перерве спілкування, але невдовзі розмови поновлювалися. Наш Марко щиро привітав тезка з другою вагітністю дружини, на що противник відповів, що як буде син, то назве його Марком. Тільки не по