Читати книгу - "Франческа. Повелителька траєкторій"

Франческа. Повелителька траєкторій.

Дорж Бату

Першому і не останньому українському астронавтові Леонідові Каденюку

та моїм дітям, Софії і Христині

Передмова

У світі є багато професій, де ціна помилки надвисока. На згадку одразу приходять хірурги, сапери, льотчики, військові… Є серед цих професій і така як оператор управління космічними апаратами. Звісно, будь-яка подібна професія пов’язана насамперед з великим стресом через тягар відповідальності. І — цікава річ — що вищий цей професійний стрес, то зазвичай веселіші люди цієї професії, а їхні жарти — шаленіші.

Книжку, що ви її тримаєте в руках, написав оператор корекції траєкторій Центру керування польотами Національного управління з аеронавтики та досліджень космічного простору США, який сьогодні працює на військовій авіабазі у Новій Англії. У минулому він — кореспондент Андрій Васильєв / Дорж Бату. Тут у легкій та дотепній формі описано трудові будні їхньої команди у вигляді окремих коротких історій, інколи пов’язаних між собою, а інколи — ні. Найчастіше ці історії підтверджують відому приказку «Той, хто в армії служив, в цирку не сміється», а деякі — примушують замислитись. Від першої до останньої сторінки книжки ви будете із захопленням спостерігати за її героями: справжнім американським полковником Вескотом, дещо цинічним старшим офіцером Баррелом, досвідченим професором Расселом, ретельною сержантом Сарою МакКарті, романтичною зв’язківкою Трейсі, геніальною операторкою Франческою, яка постійно потрапляє у різні халепи, та її численними родичами, а ще тактовним і рішучим Джорджіо (так з легкої руки Франчески називають автора книги) та іншими працівниками авіабази. Хоча всі вони дуже різні, в них є одна спільна риса: ними неможливо не захоплюватися. Можливо, це зумовлено літературною майстерністю автора, а можливо — їхніми спільними американськими цінностями.

Більшу частину цих історій неможливо уявити в суворих реаліях СРСР чи пострадянських країн, де Франческу, скоріше за все, витурили б з роботи вже після щонайбільше третього інциденту, а автор узагалі б туди не потрапив, бо не має відповідного диплома. Ніхто не став би влаштовувати прощання з Містером Щасливчиком, чи радше Товаришем Невдахою, з військовими почестями та оркестром чи викликати швидку (ви ж не думаєте серйозно, що на подібних об’єктах в СРСР був медичний гелікоптер?), через застряглий на пальці підшипник. Про появу такої книжки годі було б і мріяти, хіба що за багато років після виходу на пенсію та після ретельної правки цензором. Хоча, звісно, кумедних та драматичних історій вистачало і на наших теренах. На щастя, Україна зробила правильний вибір і впевнено рухається до західних цінностей, і кожна така книжка, яка показує американців такими, як вони є насправді, а не такими, як їх зображала московська пропаганда, робить внесок у цей невідворотний поступ.

До того ж ця книга дасть читачеві приблизне уявлення про те, що таке оперативна робота з керування космічними апаратами, сучасні космічні технології, та про складну систему взаємовідносин між різними організаціями, які займаються космосом. Можливо, вона надихне когось із читачів також піти працювати в космічну галузь, яка в Україні є і має сьогодні реальні здобутки, як військові, так і цілком мирні. Хоч Україна не має власного космодрому, всі інші компоненти космічної системи присутні, наприклад, вона є однією з небагатьох країн світу, що здатні самостійно виготовити космічний апарат та ракету-носій без використання імпортних складових. Перший пуск такої ракети повністю власного виробництва «Циклон-4М» має відбутися 2020 року з космодрому в Канаді. Нашим аналогом центру, описаного в книжці, є Національний центр управління та випробувань космічних засобів, який, зокрема, займається управлінням космічними апаратами, приймає з них дані та здійснює ще багато оперативної роботи, зокрема, в інтересах національної безпеки і оборони країни.

Дуже зворушлива присвята в цій книжці пам’яті першого космонавта незалежної України Леоніда Каденюка, який так раптово і передчасно пішов у засвіти. Мало хто знає, що на момент польоту в космос Леонід Каденюк та його дублери — Ярослав Пустовий та Надія Адамчук — були співробітниками Інституту космічних досліджень, у якому, до слова, працюю і я. Він — один з небагатьох людей, що проходили підготовку і на «Буран», і на «Спейс Шатл». Украй символічно те, що Леонід помер за добу до 15-річчя загибелі шатлу «Колумбія», на якому літав у космос… А ще він був останнім з космонавтів СРСР — громадян України, які побували в космосі. Можна сказати, що саме Леонід Каденюк перегорнув сторінку космічної історії України, закривши радянське минуле та відкривши майбутнє, засноване на співпраці країн вільного світу.

Олексій Парновський,

старший науковий співробітник лабораторії супутникових досліджень ближнього космосу

Інституту космічних досліджень

Національної академії наук України та

Державного космічного агентства України,

кандидат фізико-математичних наук,

старший науковий співробітник

Імена деяких персонажів змінено. Збіг з реальними подіями випадковий

Я — журналіст з двадцятирічним стажем.

Я був ведучим новин на значних телеканалах, робив репортажі з найвіддаленіших закутків країни, бував у гарячих точках, на лінії фронту, падав з увімкненою камерою в літаку, висвітлював звільнення заручників з полону терористів, сам був у полоні, розмовляв з президентами великих і маленьких країн і слідкував, як вирішувалась доля світу в штаб-квартирі ООН.

Тепер це в минулому. Тепер я оператор корекції траєкторій Центру керування польотами Національного управління з аеронавтики та досліджень космічного простору США.

Не питайте, як я потрапив у цю організацію. Це окрема довга й цікава історія, котра підтверджує одне правило — якщо не боятись і йти за своєю мрією, якщо наполегливо працювати, не боятися навчання й змін, то можна досягти, на перший погляд, неможливого.

Моя нова робота кардинально відрізняється від того, що я робив цілих двадцять років до того. Я не виїжджаю на події, не шукаю тем, не збираю інформацію і не пишу текстів. Я не знімаю, не беру інтерв’ю, не монтую і не сідаю в кадр вести інформаційні випуски. Я тепер навіть не публічна людина. Мене не впізнають на вулицях, не хвалять і не сварять. Тепер я щодня приїжджаю на авіабазу й ховаюся від світу за броньованими дверима командного центру, звідки коригую траєкторії супутників та космічних кораблів. Тепер мої друзі не літери й текст, а цифри і формули. Не філологія і відеозйомка, а математика і фізика. Однак двадцять років стажу просто так забути не можна, і буквально за два-три місяці я став помічати, що мені гостро не вистачає текстів. Потреба писати, сформована за два десятки років журналістики, давалася взнаки, і я став писати. Я писав коротенькі репортажі, невеличкі художні замальовки про