Читати книгу - "Як не скарб, то пожежа"

— Мабуть, — Миколці від цього було так прикро, що хотілося плакати. — Або в притулок віддадуть. В дім пристарілих.

— Це ми ще побачимо, — сказав, як відрізав Данилко. — Наразі ж перед нами відразу два важливих завдання. Перше — дізнатись, чи не було спроб купити ту ділянку, де санаторій, ще до початку будівництва. Напевне дізнатися.

— А навіщо? — спитався Миколка.

— Бо це — мотив злочину. Уяви себе крутим дільцем. Якщо в тебе з-під носа вихопили шмат землі, та ще й під якийсь благодійний проект, замість барів-гральних автоматів, то ти можеш розсердитися. Аж настільки, щоби спалити все це до коренів. Та не настільки, щоб підставитися самому. Ти спалиш, а потім підставиш винуватцем старого дивакуватого діда, що живе в тому ж лісі.

— А як ми дізнаємося про покупців? Це ж важко, — засумнівалася Діана.

— А нам Пилип Петрович допоможе, — сяйнув здогадкою Семко. — Звісно, він не знатиме, що нам допомагає. Він вважатиме, що…

— …Веде розслідування, — підхопив Миколка. — А так і буде. Я з мамою ще поговорю. Вона мене, знаєте, як слухає?! Підкину їй пару ідей. А батько її, знаєте, як слухає? Ще більше, ніж начальство!

— Чудово, — задоволено потер руки Семко. — А яке ж наше друге завдання?

— Ми мусимо подбати про Халатурника!

— Як саме, Данилку? — спитала Ді. Хлопчик на мить замовк, по черзі дивилячись на кожного з Команди Мрії. Ні, такі не підведуть. Це вже перевірено. І вони все зрозуміють правильно. Так, як слід. Одне слово — друзі. Справжні. Як каже його татко-офіцер, «ти зі своїми мрійниками — нерозлийвода».

— Дуже просто. Станемо для нього янголами-охоронцями. Миколко, зможеш довідатися, коли саме його повезуть на експертизу? О котрій годині?

— Легко, — трохи вихваляючись, Маковій-молодший випнув груди. — І що?

— Як дізнаєшся, подзвони на мій мобільний, — попросив Данилко. — Зустрінемося й обговоримо подальші дії. Навіть серед ночі, згода?

— Так, — підтвердив Семко.

— Так, — кивнула Діанка.

— Згода, — промовив Миколка. І тут-таки додав, вірний своїй невгамовній натурі. — Правда ж, ми його врятуємо, Халатурника? Ну, не може ж невинна людина отак просто взяти і пропасти? Ми ж допоможемо йому?

Данилко впіймав себе на тому, що хотів сказати щось довге і зворушливе, але чи не вперше в житті не зміг дібрати слів. Тому сказав просто і коротко, як і його друзі:

— Так.

Пан Маковій-старший збирався вечеряти. На столі перед ним уже парував борщ, і говорити про справи йому зовсім не хотілося. Хотілося неквапом поміркувати про щось хороше. Приміром, про те, що немає в кулінарному світі більшого дива, аніж духмяний, наваристий, червоний від бурячка та помідорів український борщ. І немає поміж усіх українських борщів кращого, ніж полтавський, з часником, пампушками та свіжою сметанкою! А ще, гаразд усе це обміркувавши, Пилипу Петровичу хотілося взяти до рук величеньку розписну ложку — подарунок сина до Дня міліції, і зачерпнути добрячу порцію цього рукотворного дива, і…

— Це просто щастя, що ніхто не постраждав.

Пан Маковій зітхнув, неохоче повертаючись від своїх гастрономічних мрій до клопітливого сьогодення, але слова дружини коментарів начебто не потребували, тому він просто кивнув. Та пані Олена, зазвичай дуже стримана та спокійна, цього вечора здавалася схвильованою і заспокоюватися не збиралася.

— Це ж хто завгодно міг обгоріти! — вголос сердилася вона. — Навіть діти! Догралися! Я завжди казала про того Халатурника — психічно хворій людині місце в лікарні, а не в хижі посеред лісу!

— Твоя правда, люба, — сумирно згодився пан Пилип, аби суперечкою не псувати собі апетит. Миколка ж, котрий уже повечеряв і тепер протизаконно підслуховав батьків під дверима кухні, поморщився. Звісно, що ж іще може сказати мама-лікар? Та чомусь у Миколки було таке відчуття, наче десь усередині його дряпнула кішка і щось защеміло, як буває тоді, коли садно мастять йодом. А пані Олена все не вгамовувалася.

— Уже відомо, коли того палія повезуть на експертизу?

— Завтра, — буркнув Пилип Петрович, розпрощавшись з надією повечеряти в тиші. — Близько другої дня. І знаєш, хто його повезе?

— Ти, напевно. Або хтось із твоїх хлопців, — впевнено відповіла жінка.

— Та якби ж то. Насправді ті добродії, що дуже вчасно вигулькнули нізвідки, зайшли у своїй доброті так далеко, що самі зголосилися доправити діда до Миргородської лікарні.

— Ну то й що?

— Та нічого. Просто я питаю себе: «Оленко — а нащо це їм?» Я завжди про це думаю. Людям, що бажають будувати під Мрією бари й казино, така доброта наче й не личить. Що їм до старого? Чи це вдячність така за те, що ліс згорів дуже для них вигідно?

— Не знаю. Але так чи інакше, а я тільки рада буду, коли Халатурника звідси заберуть, — твердо заявила пані Олена. — Доки він ще щось не підпалив.