Читати книгу - "Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе"

А чи можна було б коли-небудь побачити море?

Так, але тільки подумай: я уявляв собі, ніби ти можеш прийти. Може, ти сказала б мені, чи є лікар? Я забув дізнатися про це. А втім, тепер це непотрібне.

Ти пригадуєш неймовірний вірш Бодлера «Une Charogne»?[57] Здається, я тільки тепер розумію його. Як не брати до уваги останньої строфи, Бодлер мав слушність. Що він мав учинити, коли з ним сталося таке? То було його завдання: побачити в тому страхітті, начебто тільки огидному, сутнє, що править за основу всього сутнього. Ми не маємо змоги ні обирати, ні відкидати. Невже ти вважаєш за випадковість, що Флобер написав свого «Saint-Julien-l'Hospitalier»?[58] Мені здається, ніби це вирішальне: чи змусить себе людина лягти до прокаженого й зігріти його теплом свого серця, сповненого любові, — таке може скінчитися тільки добром.

Тільки не думай, ніби я тут страждаю від розчарувань, навпаки. Інколи мене дивує, який я готовий зректися всього сподіваного задля реального, навіть коли воно лихе.

Господи, якби я щось міг переповісти тобі! Але чи існувало б воно тоді, чи існувало б воно? Ні, воно існує тільки коштом самотності.

Жахливе існує в кожній складовій частині повітря. Ти вдихаєш його разом із прозорістю, але воно осідає в тобі, твердне, набуває гострих геометричних форм між органами, бо все, що трапляється як мука і страх на ешафотах, у катівнях, божевільнях та операційних залах, під арками мостів на початку зими, — це все складається з упертої невблаганності, все утверджує себе й чіпляється, ревниве до всього сутнього, за свою страхітливу реальність. Чимало цього люди б хотіли забути, сон лагідно все стирає над тими борознами в мозку, але вдираються сновиддя й тягнуть за собою картини. Люди прокидаються, важко сапають, запалюють свічку, що сяє в пітьмі, й п'ють, мов підсолоджену воду, напівтьмяне заспокоєння. Ох, але ж на якій гострій грані тримається ця безпека! Досить найменшої зміни, і погляд знову підноситься понад знайомим та приязним, і недавно такий заспокійливий обрис виразно постає як межа страху. Отже, стережися світла, що робить простір порожнішим, не озирайся, щоб часом позаду не постала тінь, мов твій господар. Можливо, краще, щоб ти й далі лишався в пітьмі, а твоє невідмежоване серце спробувало бути важким серцем усього, що годі розрізнити. Тепер ти увесь зосередився в собі, бачиш, як тебе обмежують руки, й інколи невпевнено обмацуєш ними обличчя. Ну, а в тобі майже немає простору, і тебе майже заспокоює, що в цій твоїй внутрішній тісняві щось дуже велике не вміститься і що навіть нечуване буде змушене скоротитись і зменшитися, пристосувавшись до обставин. А зовні, зовні навіть годі передбачити, тож якщо воно збільшується зовні, то наповнює і тебе, але не судини, почасти підвладні тобі, і не флегму твоїх байдужих органів: його всотують капіляри, і воно, немов по трубах, тягнеться вгору в найвищі розгалуження твого без міри галузистого буття. Там воно підноситься, там воно долає тебе, здіймається вище за твій віддих, за який ти чіплявся, як за свій останній притулок. Ох, і куди ж потім, куди? Твоє серце виганяє тебе з твого тіла, женеться за тобою, і ти стоїш майже зовні від себе і вже не можеш повернутися. Мов розчавлений жук, — отак і ти стікаєш собою, і твій зовнішній панцер і пристосування втрачають сенс.

О ніч без об'єктів. О глухе вікно надвір, о ретельно замкнені двері, давнє спорядження, яке перейняли й вірять йому, хоча до кінця не розуміють. О тиша на сходах, тиша сусідніх кімнат, тиша вгорі під стелею. О мати: ти єдина колись усувала тишу, колись у дитинстві. Ти вбирала її в себе й казала: не лякайся, це я. Ти мала сміливість бути серед ночі тишею для того, хто боявся, хто був розбитий страхом. Ти запалюєш свічку, і ось ти вже шум. Ти тримаєш її перед собою і кажеш: «Це я, не бійся». Ти ставиш свічку, повільно, і вже немає жодного сумніву: це ти, ти світло навколо звичних, щирих речей, що лежать тут без задніх думок, добрі, прості, однозначні. А коли десь зашарудить щось у стіні або зарипить підлога, ти тільки смієшся, смієшся, прозора серед яскравого світла, в занепокоєне обличчя, що придивляється до тебе, наче ти поєднана спільною таємницею з кожним майже нечутним звуком, змовилася з ним. Чи в пануванні над землею чиясь сила може дорівнятися до твоєї? Дивись, королі лежать і заціпеніли, і жоден оповідач не здатний розважити їх. Хоча вони й горнуться до блаженних грудей коханих, їх наповнює страх і спонукає безрадісно здригатися. А ти підходиш і тримаєш страхіття позаду, ти затулила його, але не як завіса, яку воно там чи там може підняти. Ні, ти немов перегнала його, побігши на поклик спраглого допомоги. Немов далеко випередила все, що може трапитись, і маєш за плечима тільки свій поспіх, свій вічний шлях, політ своєї любові.

Mouleur[59], повз якого я ходжу щодня, повісив коло своїх дверей дві маски. Обличчя молодої утопленої, з якого він зняв відбиток у морзі, бо воно було гарне й сміялося, сміялося так оманливо, наче вже знало. А нижче — своє, обізнане обличчя. Тверді вузли міцно зосереджених почуттів. Нещадне згущення музики, що дедалі більше прагне випаруватися. Обличчя людини, якій Господь закрив слух, щоб вона не чула ніяких звуків, крім власних. Щоб її не ввели в оману каламуть і безсилля шерехів, бо саме в ньому криються їхня виразність і тривкість; щоб світ, беззвучний, доносив йому тільки нечутні враження; неготовий, напружений, застиглий у чеканні світ, чекаючи довершеності звуків.

Довершувач світу: як те, що дощем спадає на землю й на води, недбало і випадково, потім