Читати книгу - "Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе"

Твоя музика — нехай вона огортає світ, а не тільки нас. Нехай тобі виготовлять фортепіано у Фіваїді і нехай янгол приведе тебе до самотнього інструмента через хребти пустельних гір, де спочивають царі, гетери і відлюдники. І нехай одразу втече у високості, переляканий, що ти ось почнеш.

І нехай ти тоді полинеш, нечуваний, струменистий, і повернеш світові те, що тільки він здатний витримати. Щоб забобонні бедуїни втекли в далечінь, а купці припали до краю твоєї музики, немов ти — сама буря. Щоб поодинокі леви обходили тебе вночі якнайдалі, злякавшись себе самих, відчувши загрозу своєї розворушеної крові.

Адже хто вбереже тебе від вух, сповнених пожадання? Хто прожене з музичних залів продажних людців із безплідним слухом, що блудять, але не здатні до зачаття? Там ллється сім'я, а вони його приймають, мов шльондри, й бавляться ним, падає воно поміж них, наче сім'я Онана, поки вони вилежуються у своїй марній насолоді.

Але, Господи, де є незайманий з уважними вухами, щоб слухати твої звуки? Він помер би від блаженства або вмістив нескінченне, а його запліднений мозок репнув би, породивши світ інший.

Я зважив на геть усе. Я знаю, тут потрібна сміливість. Але, припустімо на мить, ніби хтось матиме courage de luxe[60] піти за ними назирці й дізнатися раз і назавжди (хто міг би забути чи переплутати таке), куди вони згодом заповзають, що вони роблять протягом більшої частини дня, що лишилася, і чи сплять вони вночі. Надто треба з'ясувати оце: чи сплять вони. Але сміливість — це ще не все. Адже вони приходять і йдуть не так, як решта людей, стежити за якими було б завиграшки. Ось вони є, а ось їх немає, їх наче ставлять і забирають, мов олов'яних солдатиків. Вони туляться трохи поодаль звідси, та аж ніяк не ховаються. Кущі відступають, шлях трохи закручується навколо галявини: там і стоять вони серед прозорих просторів, немов під скляним ковпаком. Оці непоказні чолов'яги з маленькими і, хоч як подивись, скромними постатями можуть видаватися людьми, що гуляють і занурились у роздуми. Але ти помиляєшся. Поглянь на ліву руку, як вона намацує щось у навскіс прорізаній кишені старого пальта; як знаходить і витягає, незграбно й демонстративно піднімає в повітря маленький предмет. Не минає навіть хвилини, ось уже є дві-три пташки — горобці, що цікаво підстрибують ближче. А якщо людям удається відповідати дуже точному уявленню горобців про нерухомість, ті не мають ніякої причини не підступити ще ближче. Зрештою піднімається перший горобець і якусь мить нервово тріпоче крильцями в заглибині долоні, що (хтозна) млявими, зреченими пальцями пропонує черствий шматочок солодкого хлібця. І що більше людей збереться навколо нього, звичайно, не підступаючи досить близько, то менше він має спільного з ними. Він стоїть, мов свічник, де догоряє свічка і світить рештками ґноту, свічник від цього вже теплий, стоїть, не ворушиться. Численні дрібні дурні пташки анітрохи не здатні судити, як він манить, як приваблює їх до себе. Якби не було глядачів, а йому дали змогу стояти отак досить довго, я певен, що коли-небудь прилетів би навіть янгол, подолав би себе і їв би черстві солодкі шматочки з немічної долоні.

Але янголу, як і завжди, заважають люди. Вони дбають, щоб прилітали тільки птахи, кажуть, що це чудово, й заявляють, що він чогось іншого й не чекав. А чого б вона мала чекати, ця стара, намочена дощем лялька, що трохи криво, мов статуя на носі корабля, стоїть у наших садках; чи ця поза не походить від того, що колись у своєму житті вона стояла десь там, де був найбільший рух? Чи вона тепер так вицвіла тому, що колись була строката? Хочеш запитати її?

Тільки жінок ні про що не запитуй, коли побачиш, як одна з них годує. За жінками можна було б навіть стежити, і це було б неважко, бо годують вони мимохідь. Але облиш їх. Вони не знають, як так виходить. У них у сумочках чомусь багато хліба, й вони витягають грубі шматки з тоненьких мантилій, шматки, трохи пожовані та вогкі, їм приємно, що їхня слина потроху йде в світ, що пташки літають навколо з її присмаком, дарма що, звичайно, одразу ж забувають про них.

Отож я, упертюх, сидів над твоїми книжками й намагався охопити думкою їх усі, натомість інші, що не сприймають тебе цілого, задовольняються лише часткою їх. Адже тоді я ще не розумів слави, цього публічного руйнування будованого, коли на будівельний майданчик вривається юрба й розбирає каміння.

Молодику, якщо в тобі постає що-небудь, що змушує тебе здригатися, скористайся тим, що тебе ніхто не знає. А якщо тобі суперечать, вважають тебе за ніщо і якщо зрікаються тебе, — і то люди, з якими ти приятелюєш, — і якщо прагнуть згноїти тебе через думки, що дорогі тобі, то що означає ця очевидна небезпека, яка змушує тебе зосередитися, супроти пізнішої підступності слави, що робить тебе нешкідливим, бо ж розпорошує.

Не проси нікого, щоб він говорив про тебе, навіть зневажливо. А коли минає час і ти помічаєш, як твоє ім'я ходить поміж людей, сприймай його не серйозніше за все, що виходить із їхніх вуст. Подумай, що воно стало лихим, тож звільнися від нього. Візьми собі якесь інше, будь-яке, щоб Господь міг гукнути тебе серед ночі. Й ховай його від усіх.

Ти відчужений, найсамотніший, — як вони зловили тебе, скориставшись твоєю славою? Хіба давно вони були проти тебе, а тепер уже поряд із тобою, наче й ти — отакий, як вони. А твої слова вони беруть із собою в клітку своєї пихатості, показують на майданах і нацьковують їх — усіх твоїх страхітливих хижаків, — тішачись власною безпекою.

Коли я прочитав тебе вперше, вони, охоплені відчаєм, вихопилися від мене й напали на мене в моїй пустелі. У відчаї, як і ти був у відчаї наприкінці свого шляху, хибно показаного на всіх картах. Мов