Читати книгу - "Химери Дикого поля"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Кроч тропами, – сказав один зі слуг мені. Я так розумів, що хотіли мене кудись відвести.
– Я мушу залишатися поруч із моїм паничем, – заперечив я.
– Це пана Непийпива злецення! – строго сказав слуга, який був такий впевнений, що я мусив піти. Вони відвели мене у невеличку кімнату неподалік, залишили там і пішли, зачинивши двері на засув. Я вже здогадувався, що відбувається. Якась перевірка. Крутив головою. Дарма ми з Понамкою не домовилися, що розповідати. У будь-якому разі не треба згадувати про справу, через яку ми тут опинилися. Казати, що прилетіли випадково. Я знав, що Понамка не скаже зайвого. Вона вміла допитувати, то знала і як бути допитуваною.
Я озирнувся. Невеличка кімната з кам’яними стінами. Без вікон. Два ліжка і все. Мабуть, кімната джур. Сідати на ліжко не наважився, може, це заборонено слугам, то сів на підлогу під стіною і чекав. Не дуже довго, коли прийшов Непийпиво. Я підхопився.
– Задля чого прибули сюди ви? – спитав він прямо.
– Спитайте у мого панича.
– Я тє питаю.
– Не можу нічого сказати без його дозволу.
– Бажаєш, жеби я тє слухо відтяв? – гримнув Непийпиво і схопився за шаблю.
Я став на коліна, нахилив голову убік, узявся за вухо, відтягнув його.
– Воля ваша.
Непийпиво вихопив шаблю і заніс її. Я закрив очі і чекав. Він міг рубанути, міг і голову мені відтяти, тут з цим просто. Але я сподівався на краще. Він засміявся.
– Слухо тє непотрібне?
– Потрібне. Але не може слуга говорити за панича свого, – сказав смиренно я.
Непийпиво подивився на мене. Я відчув його погляд. Почув, як шабля повернулася у піхви.
– Ажеби, побудь поки зі слухами. Кроч.
Він пішов, я поспішив за ним, хоч це було важко, ноги в мене підгиналися, у грудях калатало серце, у голові паморочилося. Непийпиво зайшов у кімнату до Понамки.
– Вірного ригеля маєш, брате Набоко.
– Інші мені не потрібні, брате Непийпиво, – посміхнулася Понамка.
– Теди кроч.
Ми пішли за Непийпивом, який прямував кудись коридорами башти, а потім почав підніматися гвинтовими сходами. Легко стрибав по них, Понамка за ним, я швидко почав задихатися, бо з мене не дуже добрий бігун. Рахував сходинки, щоб відволіктися, коли вибіг нагору, то перегнувся навпіл і важко дихав.
– Вчасни доколя, я заволаю, – наказав Непийпиво джурі, що стояв на посту біля прапора. У джури, окрім короткої шаблі, був ще й бінокль на шиї. Звичайний армійський бінокль, звідки він тут? Виглядав дуже дивно у цьому середньовіччі. Мабуть, бінокль був потрібен, щоб дивитися довкола, аби ворог не зміг несподівано напасти. Джура кивнув, залишив бінокль і пішов до сходів. – Оце курінь Мухи яко на долоні, – сказав Непийпиво і розвів руками.
Я підняв голову, озирнувся. І дійсно, було все добре видно. Рівні клапті ланів, вузенькі смужки лісу між ними, дороги. Раби на ланах виглядали маленькими цяточками, паничі чи слуги верхи – цяточками побільше.
– Файно! – сказала Понамка. Я мовчав, бо хто я такий, щоб відкривати рота?
– Ровно теж і по Січі всій. Кмітує панство, жеби усюди лад був.
Я рахував довгі сараї, в яких утримувалася худоба або раби. Їх було двадцять сім. Багацько.
– Задля чого прибули сімо? – спитав Непийпиво і подивився Понамці в очі. Вона анітрохи не знітилася.
– Я ж вже казала, що ми летіли не сюди, а до Райгорода. Наш знайомий мріяв туди потрапити. Ми його висадили і поверталися, коли на нас напало велике літаюче чудовисько. Дракон. Воно вбило пілота.
– Кого? – не зрозумів Непийпиво.
– Пілота. Людину, яка керує літаком, залізною птахою. Наче стерновий на кораблі.
– А, второпав.
– Так ось, ми почали падати і розбилися б, але Крася зміг вирівняти літак і дотягнути до кінця лісу. Ми сіли на великому лузі, літак все одно розбився, але ми вціліли. Потім прискочив загін з прикордонних башт. Так розумію, що хотіли вбити нас, але виявилося, що я паничарка. Я склала іспит, вбила невидимця і ще купу різного дріб’язку. І ось я тут.
– Що вєдають у землях ваших про Січ?
– Я вперше почула про неї, коли вже опинилася тут.
– А про забітьє ведлть ріки чула?
– Різанину біля ріки? – Понамка здивувалася. Так, наче вперше чула. – Що за різанина?
– Січовики валчили чужинців, вабоїли багатьох, жеби пам’ятали, хто такі єси.
– Нічого про це не чула. То ви плаваєте туди, звідти я прилетіла? – спитала Понамка.
– Коли-кольвек. Гендлюємо з чужинцями. Що жадаєш робити, брате Набоко?
– Хочу помандрувати тут, подивитися Січ.
– Цвичона ти?
– Яка?
– Читати й писати вєдаєш?
– Звісно, вєдаю, – здивувалася питанню Понамка.
– Добре, то не треба те наставляти, яко джур.
– А що, всі паничі вміють читати і писати? – спитала Понамка.
– Звісно. Поперед тим, як джури до башт прикордонних візьмуться, мусять грамоту вєдати та іспит скласти. Які ж не складуть, у куренях лишаються, гдиби не складуть, теди слугами їм бути.
– А навіщо паничам вміння читати і писати? Я думала, тут цінується лише мужність та вміння битися на шаблях.
– Брате Набоко, панич мусить бути цвичоним. Бо йому припадає кмітувати за всім.
– Паничі щось рахують і пишуть? – здивувалася Понамка.
– Так. Ми ж челнейшіє на Січі, респектуємо вшитко. Мусимо вєдати, єлико харчу маємо, єлико рабів і слуг в нас, єлико і чого треба всіяти, єлико худоби зарізати, єлико залишити. Се роботи багато, і не зробиш її, гдиби нецвічоний будеш, а дурний, яко бидло.
– Я думала, все це роблять слуги, а паничі тільки воюють.
– Набоко, іли би так було, то були би ми раби слуг наших. Зезволити цього не можна. То ми цвичонство маємо і самі рахуємо. А слуги наші ані писати, ані читати не вміють.
– Мій слуга вміє, – похвалилася Понамка, а я злякався, що дарма вона. Мусив знати своє місце і не висовуватися.
– Ти цвичоний, вмієш читати і писати? – здивувався Непийпиво.
– Трошки, – я схилив голову. – Зовсім трошки.
– Заказнє тобі вчити цьому слуг, – наказав мені Непийпиво. Я несподівано впізнав тон його голосу. Так само говорили охоронці в колонії. Між собою вони говорили звичайними голосами, як люди, але з зеками вони розмовляли геть інакше. В їх голосі з’являлася впевненість людини, яка може зробити з тобою будь-що. Знищити хоч зараз.
– Так, пане! – поспіхом запевнив я.
– Он якийсь загін повертається, – сказала Понамка, щоб змінити тему.
– Се спира, яка рабів імала, воспятилася. Обецне пойзримо, альбо імали, альбо ні. – Непийпиво узяв бінокль, який залишив черговий джура. Роздивлявся дорогу, потім зітхнув. – Не споткали бидло. Де ж сі
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Химери Дикого поля», після закриття браузера.