Читати книгу - "Лабіринт біля моря"

Під час другої мідійської війни перси вдерлися на Акрополь. Нечисленні захисники, які не покинули міста, були вбиті, храми спалено й перетворено на румовища. Тим разом справдилися слова дельфійської піфії. Коли в 479 році до Р.Х., після перемог під Саламіном і Платеями афіняни повернулися до своєї столиці, Акрополь — як хтось влучно сказав — був порожнім цоколем.

Великі споруди персів чи піраміди — що б ми не казали про їх красу — є для нас анонімними творами. Акрополь, той, який існує досі, пов’язаний із іменем Перикла.

Ця постать розрослась у нашій свідомості. Його політична діяльність тривала тридцять два роки, а попри це все п’яте століття ми називаємо віком Перикла.

Про нього збереглося чимало свідчень і чимало суперечливих оцінок. З-поміж античних авторів Фукідід і Плутарх рішуче обстоюють Перикла; Аристотель і Платон — виступають проти нього. Платон не вагається назвати його в Горгії поганим політиком. Повний його портрет вислизав з-під пера науковців і романістів. Один із найкращих знавців грецької політики того періоду Ж. д’Аспермон Лінден порівнює його з видатними англійськими вігами. Далебі, цей середземноморський державний діяч радше нагадує англійських джентльменів, опанованих, на позір лагідних, а прецінь вони втілювали свої плани з залізною послідовністю.

Радше самотній, тобто оточений вузьким гроном тих самих приятелів, до яких належав Фідій, не лише геніальний скульптор, а й хтось на кшталт Мальро поруч із Периклом.

Чимало його особистих рис суперечили класичному портрету лідера й либонь не будили спонтанної симпатії. Він не брав участі в публічних розвагах; ніколи не сміявся. «Il n’allait jamais dîner en ville[25]», — каже про нього слідом за античним автором один із біографів, що в устах француза означає відмову від однієї з найбільших принад життя. Цей багатий, блискуче освічений аристократ став, усупереч родинним традиціям і завдяки глибокому патріотизму, керманичем демократії. До народу в нього не було довіри (а в молоді роки він узагалі відчував до нього відразу); Перикл уважно спостерігав за настроями свого міста і кидав свій авторитет на шальки терезів у вирішальні моменти, сильний незрівнянною промовистістю та здатністю переконувати. Перикл знав, що не стане великим без Афін (великий політик маленької держави — це персонаж комедії), і хотів, мов ревнивий коханець, щоб Афіни завдячували щастям і славою лише йому.

Його характер, його приватне життя були надміру пересічними; а відомо, що провідник народної партії повинен бути, чи хоча б удавати, «одного з-поміж багатьох». Перикл учинив принаймні дві кардинальні помилки, які відмежували його від «людини з вулиці». Він оточував себе митцями, ба навіть гірше — філософами, як-от Анаксагор, який відбирав зірки у богів і називав їх тілами, що світяться, чи Протагор із Абдери, аналітик мови, який навчав, як «із суджень слабких чинити судження сильніші». Пересічні афіняни, мабуть, воліли б, щоб їхній керманич був бравим демагогом, аніж інтелектуалом, і відчували, схоже, інстинктивний страх перед діалектичною трійцею: мова (риторика) — дійсність — влада.

Затятість, із якою народ при найменшій нагоді винищував приятелів Перикла, свідчить про те, що він не був популярним. У 433 році до Р.Х. Анаксагора вигнали з Афін, через шістнадцять років подібна доля спіткала Протагора, а його трактат про богів був публічно спалений.

Аспазія. Відомо, що ця жінка була великим і вічним коханням Перикла. Він розлучився задля неї з багатою афінською громадянкою, від якої мав двох синів. Отож, для афінян сам факт розлучення був звичною справою: його визнавали і закон, і традиція. Натомість, скандальним для громадської думки було те, що Перикл уперто прагнув узаконення цього зв’язку. Аспазія походила з Мілету. Афінський закон вкрай рідко визнавав змішані подружжя. На домір злого, Аспазія була надто розумною, надто нарівні трималася з чоловіками, і комічні поети — голос народу — представляли її повією чи власницею борделю. Перикл не реагував на ці наклепи, проте коли Аспазії влаштували процес про безбожність, шістдесятип’ятирічний керманич благав суддів, аби ті не засуджували її на вигнання.

Врешті, Фідій. Про цей процес чи низку процесів відомо небагато. Підставою для оскарження був також отой зручний, бо вкрай нечіткий, закид у безбожності. Скульптора звинувачували в тому, що на щиті Афіни, де зображено війну з амазонками, він представив себе й Перикла. Обвинувачем був такий собі Менон — іноземець і співробітник Фідія. Мабуть, за спиною в цього індивіда ховався хтось із могутніх ворогів Перикла. Юрма також повторювала плітку про розтрату скульптором золота, призначеного на пам’ятник Афіні. Фідія засудили на вигнання.

Плутарх переказує один із найбільш зворушливих і людяних портретів Перикла. Він сидить заклопотаний на схилах Акрополю, охопивши руками свою не надто гарну, велику, цибулясту голову. Історія переказала нам чимало імен великих мрійників, але в їхньому гроні Перикл є одним із найточніших і найконкретніших.

Йому закидали, що гігантське починання, яким була відбудова Акрополя, поглинуло значну частину союзної скарбниці грецьких міст (її перенесли в середині п’ятого століття з Делоса до Афін), призначеної на оборонні цілі, а не на оздоблення міста. Проте можна перелічити й чимало аргументів