Читати книгу - "Жовте коло"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Схоже, що Розенкранц був не останнім гвинтиком у цій справі. Настає час зустрітися з ним.
На перевалі Клуте зупинив свій обдряпаний з правого боку «фіат» і зайшов до маленького ресторанчика з відкритою верандою.
При виконанні службових обов'язків він не дозволяв собі випити навіть пива, хоча дуже любив гіркувате «королівське», дортмундське пиво. Клуте замовив омлет і пляшку кока-коли.
Наближався полудень. Нестерпно припікало сонце. До самого ресторанчика підступав луг, густа соковита трава якого вабила свіжою прохолодою. Клуте не стримався, йому хотілося хоча б чверть годинки покачатися ось на цій траві і заодно ще раз продумати свою розмову з Розенкранцом.
Батьки комісара були селянами, і тому, мабуть, його так хвилювали запахи землі. Він жадібно вдихав солодкі пахощі гнилого торішнього листя, ледве вловимий аромат великих червоних маків і запах землі, яка чомусь пахла сиром і тютюном.
Старі часто писали йому, кликали знову в село, але він завжди відповідав їм відмовою. Тепер, коли він отримав самостійну цікаву роботу в поліції, не могло бути й мови про повернення до селянської праці.
В поліції була не лише робота, а й влада над людьми. Клуте завжди цього не вистачало. В школі через малий зріст він був одним із тих, ким, як правило, попихають сильніші хлопці. З дівчатами теж не таланило. Йому подобались високі. А варто було разок-другий пройтись із такою дівчиною, як вона спочатку взувала туфлі без підборів, а потім і зовсім не приходила на побачення. Все це породжувало в ньому почуття неповноцінності, і він дуже мучився. Йому завжди здавалося, що, як тільки він здобуде владу над іншими людьми, — позбудеться цього відчуття.
Якоюсь мірою це збулося. Варто було йому одягнутися в поліцейську форму, і до нього почали ставитись зовсім інакше: з повагою, несміливо, з острахом — як завгодно, тільки не так, як раніше. Ну ось хоча б цей Шрот… Нечуваний нахаба! А коли він побачив гільзу від патрона в комісарових руках, всю його пиху як рукою зняло. Що ж, коли справа піде так і далі, він примусить поважати себе, а може, і боятися навіть таких, як Фрайбергер. Був тут, звичайно, риск зламати шию, але був і шанс відзначитись, зробити кар'єру. Якщо в нього будуть незаперечні докази, то і Фрайбергер нічого з ним не зробить.
Те, що на його боці були Мірбах і Фак, відомі журналісти, додавало йому сили.
Візит до Розенкранца мусив би прояснити, чи справді колишній гауляйтер зв'язаний з Фрайбергером?
Фрайбергер ніби не служив у гестапо в часи третього рейху, а був у карній поліції. Але між гауляйтером Зальцбурга і обер-комісаром карної поліції могли бути різні зв'язки. А коли це так, то Фрайбергеру, всемогутньому Фрайбергеру, який ще рік тому, мабуть, нічого і не чув про Клуте, доведеться поступитись…
Від землі все ж таки тягло вологою, і довго лежати на ній не слід було. Клуте піднявся і попрямував до «фіата», що приткнувся радіатором до рекламного щитка фірми ЕССО. На щиті був зображений тигр, і внизу напис: «Заправте машину нашим бензином — і вам здаватиметься, що в ваш бензобак посадили тигра…»
Відпустивши гальма, Клуте зачекав, поки «фіат», скочуючись по схилу, не розженеться, і тільки тоді ввімкнув швидкість, щоб завести мотор.
Коли комісар під'їхав до будинку колишнього гауляйтера, побачив у дворі «опеля». У Розенкранца був «мерседес». Отже, до нього хтось приїхав.
Клуте зупинив свою машину, виліз із кабіни і вже подався до будинку, коли раптом побачив під машиною гостя маслянисту пляму. Комісар обійшов навколо «опеля» і виявив, що масло витікає із запасного бака, вмонтованого поряд з бензиновим. Та ось і власник машини. Він був у чорному піджаку і чорному капелюсі. Хода його була швидкою і рішучою.
Клуте уважно подивився на нього.
— Скажіть, пан Розенкранц вдома? — запитав комісар.
— Здасться, вдома, але напевно не можу знати.
Клуте витягнув пачку сигарет. Вона була порожня.
Комісар зім'яв її і, шукаючи очима місця, куди б можна було викинути, звернувся до чоловіка в чорному піджаку:
— Чи не знайдеться у вас сигарети?
Чоловік мовчки дістав пачку «Бельведера» і простягнув Клуте.
— Дякую вам, — сказав комісар, витяг одну сигарету і попрямував до будинку гауляйтера.
Двері йому відчинила економка.
— Я хотів би бачити пана Розенкранца.
— Як мені доповісти про вас? — запитала Елізабет і злегка почервоніла.
— Комісар поліції Клуте!
— Одну хвилинку, пане комісар. — Економка причинила двері, але не минуло й півхвилини, як вона знову стала на порозі і запросила: — Прошу вас, проходьте.
Розенкранц сидів у кріслі-гойдалці у вітальні. Відклавши газети на столик, він не кваплячись, з гідністю підвівся, даючи цим самим зрозуміти комісару, що він не той, хто схоплюється при першій появі молодшого офіцера.
— Здається, ми вже зустрічалися? — запитав колишній гауляйтер.
— У вас чудова пам'ять, пане Розенкранц.
— Дякую за комплімент, пане…
— Клуте, з вашого дозволу, комісар Клуте, — підкреслив прибулець.
— Що ж цього разу привело вас до мене, пане комісар?
— Те ж саме, пане Розенкранц.
— Те саме? — Розенкранц здивовано підняв білясті брови.
— Є нові факти, які я хотів би уточнити.
— Наприклад?
— Чи знаєте ви лісника Еберхарда Шрота?
— Лісника?
— Так.
— Трохи знаю.
— Пробачте, що значить «трохи»?
— Коли я був гауляйтером, декілька разів полював у тих місцях.
— А зараз ви підтримуєте з ним зв'язок?
— Ну, що значить «зв'язок»?.. Якось заїжджав… Розмовляв по телефону.
— По телефону?
— А що тут дивного?
— Ну… ви — і Шрот…
— Я ж пояснив вам, що хотів відпочити в тих місцях, а Шрот прекрасно
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жовте коло», після закриття браузера.