Читати книгу - "Нащадки «Білого Хреста»"

— На скільки днів дали мені кімнату? — поцікавилася вона.

— Поки не влаштуєшся у гуртожиток.

— А вона дорога?

— Карбованець вісімдесят за добу.

— Треба не засиджуватись, — зробила висновок Ніна й спинилася під люстрою, очікувально подивилася на мене, ніби хотіла іще щось сказати, але не наважилась — сором'язливо зам'ялась.

Від чого б то? — подумалось мені. О, телепень! Їй же треба перевдягнутись, а я ніяк не второпаю.

— Я тебе почекаю у фойє, — сказав дівчині.

— Еге, я скоро, — зраділа, що не довелося самій випроваджувати мене з номера.

У невеликому фойє порожньо. Щоб згаяти час, я почав вивчати розклад руху поїздів, автобусів і літаків. Внизу, на білій смужці паперу, зустрічалися помітки олівцями і кульковими ручками різних адрес, номерів телефонів і прізвищ. Просто тобі автографи, як на курорті, залишені постояльцями.

Несподівано ті каракулі нагадали мені пояснення фотографа Личакова, власноруч написане, із справи про зникнення Кодоли, яку роздобув у архіві Махов. Також зринули у пам'яті документи експертизи нотаток, і я завважив, що між ними не потрапив мені висновок графологічного дослідження почерків. Ми не з'ясували, хто їх писав: фотограф чи хтось інший. Я глянув на годинник — двадцять хвилин на десяту. Пізно. А раптом Махов у себе? Попросив у адміністраторки телефон.

— Слухаю, — озвався слідчий стомленим голосом.

— Це я, Глібе. Ти звернув увагу?.. — і я натяками почав пояснювати Махову в чім річ.

Він одразу збагнув і перебив мене:

— Вже, Арсене. — І я відчув, що він посміхнувся.

— Що — вже? — не зрозумів.

— Віддав на графологічну експертизу. Мені теж це спало на думку, коли ти пішов. Телепатія, — пожартував. — Зустрів землячку?

— Так.

— Завтра вранці у психлікарню, — нагадав. — Ну, бувай…

Я повернувся від перегородки. Переді мною стояла Ніна, вбрана у волошкове плаття, приталене, а по низу, трохи вище колін, воно мало поділ із безлічі збганочок, мов плісирована спідничка, босоніжки й сумочка теж волошкові. Чорне волосся, ретельно розчесане, окутувало її голову, струмувало на плечі й мінилося у світлі теплим, синім і жовтим полиском. Навіть ожинові очі пояснішали — щасливо дивилися на мене. Яка вона ставна і гарна! Куди поділося хлоп'якувате дівча?! Мені тенькнуло в грудях.

— Ходімо, Ніно, — спроквола сказав.

Надворі нас огорнув затишний травневий вечір. Попрошкували до Флотського бульвару. Мовчали. Я вперше з гіркотою і сумом пожалкував за літами, минулими після розставання з Олею. Вони пройшли у самотині, без любові. Лише тепер зрозумів, чому в мене не було справжнього почуття до Єви Галафути. У перукарки все нарочите: одяг, зачіска, навіть косметика підкреслювала її принади й гордовиту красу, а за тим усім відчувався холодний розрахунок досвідченої дівчини. Еге, саме досвідченої.

Ніна… Скоса зиркнув на неї: вона поруч — із лагідним обличчям, проста й безпосередня, і не знала про свою привабливість, не думала, яке враження справляє на оточуючих. Наші руки ненароком торкались, і дівчина здригалася від дотиків, трохи віддалялась од мене, проте знову наближалася, щоб нас не роз'єднували перехожі. Мені кортіло взяти її попідруч, але не насмілювався.

Ми якраз ішли повз вулицю Луначарського, і мені трапилася нагода заговорити.

— Запам'ятай, Ніно, он, за триповерховим будинком, твоя облспоживспілка, — показав їй.

— Ой, як близько від готелю, — зраділо мовила. — А де база?

— Цього не знаю.

У нас знову зав'язалася розмова. Не розгледілись, як опинилися на Флотському бульварі. На ньому багатолюдно: молодь прогулювалася вздовж парапету, сиділа на лавках. У Ніни засяяли очі від збудження й цікавості. Я показав їй старовинні гармати і якорі, потім зупинилися біля парапету, звідкіля відкривався чудовий краєвид на лиман, що ряхтів жовтими блискітками місячного сяйва. Неподалік, праворуч, стояли білі кораблі й виднілося густе плетиво арматури стапеля, у якому палахкотіли голубі зірки електрозварки. Піна захопленим поглядом ніби вбирала у себе все навколишнє…

До готелю ми повернулися без десяти хвилин одинадцять. Я помітив, що дівчина не поспішала до нього, мабуть, їй не хотілося залишатись одною у чужому місті. Я добре її розумів. Ніна спинилася на сходах і жалісливо глянула на мене, наче маля, яке привели батьки до дитячого садка, а самі верталися назад.

— Боже, я й забула! — спохопилася. — Вам же передала Віра Матвіївна варення.

— Хай залишається в тебе. Будеш запрошувати на чай? — жартома запитав.

— Аякже, Арсене Федоровичу. Тільки переберусь у гуртожиток — і прийдете, — щиро пообіцяла.

У трамваї згадував зустріч з Ніною і два-три рази зловив себе на тому, що безпричинно посміхався. Насторожено позирав на пасажирів, чи не помітили моєї дивної поведінки. Одначе на мене ніхто не зважав, поскільки о тій порі трамваї четвертого маршруту наповнювались притомленими робітниками із суднобудівного заводу.

Через кільканадцять хвилин зійшов на своїй зупинці. Час пізній, і я виявився самотнім перехожим. На розі вулиці Дачної непривітно бовваніли сірі стіни з чорними проваллями вікон недобудованого дому. Я ступив під дощаний дашок (пересторога за правилами техніки безпеки), що тягнувся попід стіною будови, і мої кроки лунко зазвучали по настилу. Попереду, в кінці вулиці, світив поодинокими вікнами мій гуртожиток.

Завтра передбачався нелегкий день…

Нараз над моєю головою щось бухнуло, потім загрозливо заторохтіло, наче падало з неба каміння на козирок, і я прожогом метнувся вперед, а позаду затріщало — проломила дашок і посипалися долу цегла, саме на те місце, де мить тому йшов. Я остовпіло дивився на купину і осідаючий пил, попервах нічого не тямлячи.

Скільки промайнуло секунд чи хвилин розгубленості — не знаю. Навколо — ні душі. Ковзнув очима по будові — нічого підозрілого і ніякого шуму. Аж не вірилось, що цегла призначалася мені. Може, випадково? Дмухнув вітер і здув піддон? Дурниця, цегла — не пір'я. І я шаснув до воріт, сподіваючися зловити