Читати книгу - "П'ять життів доктора Гундлаха"

Проте коли він обернув голову, то за тим самим столом побачив людину, зустріти яку найменше сподівався, — пройдисвіта Пінеро. Той усміхнувся до нього, лукаво, підбадьорливо, поставив свою склянку й пружинистим кроком, немов приручений хижий звір, попрямував до нього.

— Дозволите? — запитав він, беручись рукою за спинку стільця.

— Ідіть геть!

І все ж Пінеро сів, покірливо схрестивши руки на грудях, хоч йому й нелегко було з такими в'язками біцепсів напускати на себе незворушність.

— Я розумію ваш стан, містере Гундлах, уявляю собі й ваші почуття в моїй присутності. І все ж, чи не змогли б ви взяти себе в руки й вислухати мене?

— Ні! Ні в якому разі. Не бачу в цьому потреби.

— Саме про це я й хотів з вами поговорити…

Гундлах шукав очима кельнера, щоб розрахуватись, але того ніде не було.

— Сер, я хотів би, щоб ви надали мені можливість поговорити з вами.

— Надати можливість, містере Пінеро? Але ж за все треба платити.

— О'кей. Називайте свою ціну!

— Двадцять тисяч кредиток у двох старих валізах. Півтора мільйона доларів.

— А чи не занадто багато вимагаєте?

— Ні, я вважаю, що це справедливо й дешево.

— Я міг запропонувати вам п'ять тисяч, хіба це мало?

— Та ви що? Всього лише третину процента від суми, яку ви в мене забрали? Я відмовляюсь од вашої милостині… — Гундлах підвівся й поклацав пальцями так гучно, що кельнер почув аж у протилежному кінці залу й поспішив до нього.

— Цей добродій заважає мені, — сказав Гундлах кельнерові. — Випишіть рахунок на мій номер і подбайте надалі, щоб тут можна було спокійно їсти.

Пінеро пройшов ще трохи за ним.

— Сер, — сказав він уже перед дверима, що не впускали всередину полуденну спеку, — ми повинні підтримувати з вами зв'язок… Отже, я знову прийду.

— Вам так дуже треба? Але тоді приходьте з пристойною пропозицією.

На стоянці автомашин чекав Гертель. Йому обіцяли два паспорти: один французький, а другий з Коста-Ріки, дешевший. Не вистачало тільки фотокарток. Вони поїхали в фотоательє на проспект Норте. Дорогою Гертель сказав, що хоче взяти собі костаріканський паспорт, оскільки не знає жодного французького слова.

— Хай буде так, Петере. Ти все швидко влаштував.

— Тобі ще потрібно купити секретну кобуру для пістолета, вони продаються отам за рогом, на вулиці Орієнте. Тут дуже не люблять, коли в когось щось випинається з-під піджака.

— Власне кажучи, це ж твій пістолет. Ну гаразд, я подарую тобі за нього… паспорт…

Як добре, що вони здружилися. Гундлах і Гертель замовили фотокартки, купили біля популярного ресторану «Комедор Ісальквеньйо» кобуру з портупеєю й поїхали до центру. Гундлах пристебнув під пахвою пістолет, розмірковуючи, що хотів од нього Пінеро. Чого б той не хотів, а він, Гундлах, не бажає мати нічого спільного з тією зграєю бандитів! Звичайно, він був далекий від думки, що з їхньою допомогою зможе повернути бодай частину викрадених у нього грошей. Проте був твердо переконаний, що дорога до грошей іде через начальство отих грабіжників в уніформі, особливо тих, кого обійшли при розподілі здобичі.

Йому пригадався полковник Махано. Наскільки Гундлаху було відомо, полковник виступав проти корупції в армії. Може, в нього ще вистачить сили залагодити цю далеку від політики кримінальну справу? Треба звернутися до нього, тоді й стане видно, чи ця державна влада ще бодай наполовину функціонує, принаймні, хоч так, як показують з телеекранів.

— До Національного палацу, — сказав Гундлах.

Але коли вони доїхали до площі Барріос, де він учора, з дуру погнавшись за тією жінкою, потрапив під перехресний вогонь, Гертель пояснив йому, що резиденція полковника не за тим пишним у стилі ренесансу фасадом біля пам'ятників Колумбові й Ісабеллі, а трохи далі, в президентському палаці, поряд із старовинною іспанською фортецею Сапоте.

За словами Гертеля, повстання проти останнього генерала-диктатора Карлоса Умберто Ромеро почалося в кінці літа 1979 року штурмом фортеці Сапоте, де генерал сховався після того, як за містом було вбито його брата. Сапоте — це назва ахрасового дерева або його плоду, схожого на яблуко з кашоподібною м'якіттю. І дійсно міські повстанці з допомогою базук та кулеметів майже на кашу перетворили фасад і гарматні амбразури фортеці, перш ніж іти на штурм… Гундлах майже не слухав, не помічав ні побитого кулями й осколками муру, ні дивних бійниць із зубцями, не звертав уваги на архітектуру розташованого поряд президентського палацу, його заполонило одне-єдине бажання: прорватися до полковника. Він вирішив скористатись посвідченням посольства, незважаючи на кладовищенський штамп, цілком переконаний, що тут його не розглядатимуть з такою ретельністю, як свої. При зустрічі з вартовими він поводився як фокусник-ілюзіоніст, і незабаром їм пощастило ввійти в «зала де еспера», залу надії і місце терпіння — приймальню Махано.

Там, під портретами колишніх володарів країни, під склепінням оздобленого в стилі барокко похмуpoгo залу час тягся дуже повільно. Гундлах відчував страшенну втому, але був сповнений рішучості дочекатись. Він ще сам не вірив, що йому завдяки його спритності пощастило сюди прорватись, через те сидів у розцяцькованому кріслі, напружено випроставшись. Нарешті підійшов ад'ютант і запитав про його бажання. З допомогою Гертеля Гундлах записав до журналу: «Ускладнення з викупом директора Георга Дорпмюллера, Рейнське акціонерне товариство промислового будівництва ФРН». Взявши журнал, офіцер зник за дверима.

Несподівано десь надворі пролунали два оглушливих вибухи, від яких здригнувся будинок.

— Що це, підземний поштовх чи реактивний винищувач? — запитав Гундлах.

— Ні, це бомби; тут нічого не літає швидше за звук… Знаєш, Гансе, ти мене просто дивуєш. Не маючи нічого за душею, дістаєш аудієнцію!.. І все ж я не хотів би бути