Читати книгу - "Слідами змови"

А що коли пробратися в будинок без ніякого ордера чи дозволу й забрати свою власність самому? Ми повернули назад і пройшли, начебто гуляючи, по вулиці, де стояв той дім. Це була триповерхова будівля, що здавалася мізерною поряд з великими будинками обабіч. У двір можна було попасти тільки через подвійні квадратові ворота, замкнені важкими залізними засувами і пооббивані здоровими цвяхами — одчинив би їх хіба що таран. На першому поверсі було тільки одне заґратоване віконце. В районі Стренда більшість будинків були надійно захищені, бо вулиця лежала поза міськими мурами, і її не вартувала нічна сторожа. Коли я нагадаю вам, що в Лондоні щороку вішали триста злочинців, то ви самі зрозумієте, яка там потреба у важких засувах.

— Тут нічого не вийде, — сказала Кіт.

Я був теж такої думки і звів погляд на верхні вікна. Кожен поверх виставав футів на два над нижнім, отож дім нависав над вузькою вулицею, наче скеля. Якби то була справжня скеля, я б ще видряпався на неї, але на гладенькій потинькованій стіні не було за що учепитися.

— Може, нам пощастить знайти якийсь вхід з протилежного боку? — мовив я.

— Навряд. По-моєму, всі оці будинки спускаються мурами просто в річку. От аби був човен, ми б поглянули, чи немає в стіні дверей.

Ми звернули в провулок, сподіваючись, що вийдемо на вулицю позаду будинку. Але, як ми й боялися, він привів нас до позеленілих од водоростей сходів, що вели прямо в сірі води Темзи. З східців нам було видно ярдів на сто берег річки, яка круто вигиналася в цьому місці. Ми легко знайшли будинок джентльмена в жовтому завдяки високим сусіднім кам'яницям; його задня стіна спускалася у воду. Поки ми дивилися, на горішньому поверсі відчинилося вікно, і в ньому з'явились голова й плечі слуги. Він висипав з відра сміття, і воно плюснуло у воду.

— Те вікно не заґратоване, — сказав я.

— Але біля дому немає ні причалу, ні сходів, — одмовила Кіт.

Майже всі великі будинки мали вхід не тільки з вулиці, а й від річки, бо вона була найвигідніша дорога з Вестмінстера до лондонських околиць.

Я вдивлявся в дім, примруживши очі. Полудневе сонце яскраво освітлювало його, і кожен горбик чи щілина в стіні вирізнялася смугою тіні. На цім боці будинку стриміло чимало балок.

— Я зумію добратися до того вікна, — нарешті мовив я. — Мені тільки потрібен човен і… чекай-но… штук шість кинджалів.

— Штук шість чого?

— Кинджалів. Я стромлятиму їх у балки, там де немає іншої опори. Гадаю, ми дістанемо шість кинджалів, еге ж?

Тепер, коли в мене з'явився справжній план, Кіт занепокоїлась. Але я швидко заспокоїв її, і вона погодилася зробити все, що треба.

Ми поклали здійснити наскок присмерком, коли менша небезпека, що нас помітять з човнів, які плавають по Темзі, і водночас буде ще не зовсім поночі, щоб я міг роздивитися в кімнатах. Пробиратися в дім серед ночі не було рації, бо тоді довелося б запалити свічку. До того ж о восьмій вечора на річці настане приплив, вода підніметься високо, і мені буде ближче дряпатися до вікна.

Ми найняли човен на сім годин. Човняр спочатку вагався, боячись доручити його хлопчакам, проте я швидко переконав його, що вмію гребти. Ми сказали, що хочемо прогулятися до Вестмінстера, а потім, коли зійде місяць, попливти униз за течією під час відпливу. Він побажав нам приємної прогулянки.

Кинджали ми взяли в театрі, а також довгий мотуз, що міг стати мені в пригоді, коли я злізатиму вниз. Як тільки скінчилася вистава, ми пішли на Стренд. Кіт несла клунок з жіночим убранням, що його вона взяла в костюмерній. Коли ми минули Лінкольн-Ін й опинилися в полі, вона перебралася на дівчину. Кіт мала вартувати на вулиці. В жіночому вбранні вона не викличе ніякої підозри і якщо потрапить на очі джентльменові у жовтому, то він не впізнає у ній хлопця, що йшов за ним уранці. Нарешті, в жіночому вбранні їй буде легше грати призначену для неї роль, л яка ж то була роль? Ви, напевно, гадаєте, що ми не обміркували найважчу частину нашого плану: що ж робитиме джентльмен у жовтому та інші мешканці будинку, поки я порпатимуся в їхніх манатках?

Кіт сама зголосилася відвернути їхню увагу. Я спробував був одраяти її від такої небезпечної справи, але вона страшенно обурилась.

— Мені нічого боятися — я акторка. Я зроблю це залюбки. Ой Піте, — додала вона докірливо. — Ти ж обіцяв, що не трактуватимеш мене як дівчину!

— Гаразд, — сказав я. — Пробач мені. І не забудь: як тільки проб'є восьму, ти починаєш.

— Щасти тобі! Та будь обережний.

Я пішов по човен. Сонце вже сідало за Вестмінстерським абатством. Починався приплив, і гострий дух моря бив мені в ніздрі.

Я взяв весла, сів у човен і поплив повноводою річкою.

Правду казати, коли я підплив до будинку, відстань до найнижчого вікна здалася мені величезною. А я ж надумав вилізти на горішній поверх, бо такої ранньої доби в спочивальнях ще, мабуть, нікого не було.

На щастя, я не боявся висоти. Адже вдома мені безліч разів доводилося вилазити на стрімкі скелі, що під ними була кам'яниста безодня, а не вода, яка полегшила б падіння.

Я взяв човен о чверть на восьму. Але поки я в сутінках шукав, до чого б його припнути, до восьмої лишилося всього кілька хвилин. Вода плескалась