Читати книгу - "Тайники розкриваються вночі"

Вовченко тепер сперся на руку підборіддям, від чого здавалося, що в нього болять зуби і він гріє щоку.

Дроздов торжествував. Хоч як стримувався, все одно не міг приховати блиску очей. Оце вам молоді кадри! Намучитесь ви з ними, товаришу начальник. Не одну справу завалять. Що я вам казав!

Він не промовив нічого вголос, але все виразно було написано на його обличчі. Тільки зітхнув і сів на стілець.

А Юрій все стояв біля столу.

Всі троє мовчали.

— Хоч який хитрий цей Штром, — порушив мовчанку Вовченко, — але як він міг здогадатися, що за ним стежать? От що мене дивує… і непокоїть. Не пригадуєте якогось свого промаху перед поїздкою, який навів би Штрома на цю думку?

Лейтенант знизив плечима. Ні, він нічого такого не пригадує.

— Мені здається, що його хтось попередив, — уже спокійно, діловим тоном промовив підполковник. — Як ви гадаєте, Гармаш, хто б міг це зробити?

Юрій і на це не відповів. Гарячково перебирав у пам'яті дружинників, які хоч що-небудь знали про його роботу, — Чернявський, Надя Шевчук? Ні! Марина? З нею він познайомився пізніше…

Дроздов раптом відчув, як по його спині поповз холодок. Нещодавно довідався, що Ланенко — юрисконсульт фабрики «Оріон». Тоді не надав цьому значення. Але тепер? Пам'ять відтворювала в усіх деталях розмову в ресторані. З кабінету підполковника немов зникло повітря.

Майор знову засмикав шнурки папки і нахилив голову.

— Уявити собі не можу, — сказав Юрій. Голос молодого оперативника долітав до Дроздова немовби з далекого світу.

— Можливо, Кочубієвський, — промовив майор тихо, якимось по своїм голосом, не підводячи голови. — Пам'ятаєте, Юрію Сергійовичу? — Він хрипко засміявся.

— Кочубієвського я запросив після поїздки до Москви, — нагадав Гармаш.

Вовченко мовчки дивився на своїх підлеглих. Хвиля сорому вже збігла з лиця Юрія. Нахилене обличчя Дроздова майже повністю затуляла пишна сивувата чуприна.

— Хтось, значить, інформує їх, — резюмував Вовченко. — От дізнатися б, хто цей негідник! — В його голосі прозвучали металеві нотки, які рідко чули працівники відділу, але яких найбільше боялися, знаючи характер підполковника.

Вовченко зібрав зі столу фотографії і поклав собі в сейф.

— Ну, я піду, товаришу підполковник, — підвівся Дроздов. Обличчя його й досі було бліде.

Вовченко кивнув головою.

— А ви, Гармаш, поміркуйте, хто б це міг так підвести нас. Треба виявити негідника, інакше буде дуже важко…

Юрій вийшов разом з Дроздовим. Але тепер, хоч він уже й не мугикав пісеньки, на серці все ж не було так тривожно, як у майора. Старшому оперативному уповноваженому здавалося, що він іде навпомацки серед темної ночі…

Десь об одинадцятій вечора на квартирі директора фабрики «Оріон» Володимира Августовича Басистого зібралися друзі. Це була тяжка вечеря — без музики, веселощів, хоч на столі в кабінеті стояв дорогий марочний коньяк і вишукана закуска. Господар і гості замкнулися, і щось важке, наче чорна хмара, заповзло разом з ними в цю простору кімнату, умебльовану не тим модерним, тонконогим, легким гарнітуром, який полюбляють люди середнього достатку, а великим блискучим столом, кріслами й диваном із справжнього горіхового дерева.

— Кепські діла, звичайно, — тихо говорив чорнявий повнощокий господар дому. — Але панікувати рано. — Він обвів усіх строгим поглядом.

— Маєте рацію, Володимире Августовичу, — підхопив довготелесий постачальник Штром. — Коли люди панікують, вони роблять непоправні помилки й гинуть. А нам гинути не можна.

— Люди гинуть, коли зажираються! — нервово відповів кремезний чоловік — головний Інженер Божко. — Сто чортів вам у печінку, жаднюги! Чого іще треба?! Все уже є: і машини, і дачі, і гроші. Хіба тільки в Бородкіна нічого нема — та він же скупий, як сто тисяч скупих лицарів. — Божко обернувся до м'якого крісла, в якому вмостився невеличкий на зріст чоловічок, що досі не брав участі в розмові. Коли б не його старече зморшкувате обличчя, старанно виголена жовта голова, він скидався б на хлопчика, який заснув у кріслі, поки сперечаються дорослі. — Може, ви скажете, Бородкін, де гроші заховали, все одно без діла погниють.

— Не блазнюйте, Божко! — Чоловічок гостро блиснув очима.

— Ні, з мене досить! — не вгамовувався той. — Пора покласти край! Кінці у воду — амінь! Як казав один артист у фільмі «Свято святого Іоргена», в нашій професії найголовніше — вчасно змитися!.. Перший хід ними вже зроблено. Гра почалася. Не хочу чекати, поки скажуть мені: «Мат!»

— Громадянине Божко! Може, вам підказати адресу обехеесес? Чи ви прямо до прокурора кинетесь? — єхидно зауважив Штром.

— Глупство! Станьте на моє місце… Он Галька Вітер винюхує щось на третій дільниці біля різальних верстатів. Ця навіжена, відтоді як потрапила до держконтролю, і сама себе ладна потягти в міліцію. Вчора впіймала мене серед двору і кричить, що в Гончаренка більше заробляють, що третій дільниці дають поролон понад норму. Як вона знає? Уявляєте собі, що це означає? Тут нема чого роздумувати!

— Ви не кричіть, Божко, — тихо перебив його Бородкін.

Всі оглянулись. З сусідньої кімнати крізь зачинені двері долетів дитячий сміх, ласкавий голос жінки.

Господар квартири похмуро схилив чорну, ледь посріблену сивиною голову.

— Покласти край! — іронічно повторив Штром. — А ви знаєте, що таке «край»? Адже за рахунок чого ми план по беретах і спідницях витягаємо? Та ж сама третя дільниця. Не вистачає поролону — знову ж наша мудра економія виручає. Так само із босоніжками, і скатертинами та плащами, з іграшками. «Край» — це горить план, любого нашого Володимира Августовича з Дошки пошани — геть, з директора — геть. Його — з директора, вас