Читати книгу - "Тайники розкриваються вночі"

— А вас із постачання, — в тон Штрому додав Божко.

— А дзуськи! Я не номенклатура… Почнуться комісії та перекомісії. Ага, скажуть, було три дільниці, стало дві. Чому? А чому було три, коли в плані дві? Нащо дрібнили виробничий процес? Ага, щоб продукцію третьої пускати наліво. І давай розкручуватися котушка, поки за грати нас не закрутить… Назад тільки раки лазять! Тут не край класти треба, а розумно розвиватися… Ось прибудуть нові верстати, зробимо чотири дільниці…

— Ану вас, — безнадійно махнув рукою інженер. — Жадібний ви дуже.

Господар дому вперто мовчав.

— Ще й про гроші, вкладені у діло, не слід забувати, шановний інженере. Мають пропасти? І мої, і Штрома, і Одура, і ваші, кінець кінцем, хоч напочатку тільки троє і вкладали, а ви іще без штанів ходили. Ми їх хіба на вулиці знайшли, щоб тепер розкидатися? — Бородкін підвівся з крісла і підійшов до столу. Виявилося, що чоловічок вищий, навіть дебеліший, ніж здавалося, коли він зібгався у глибокому кріслі. — Що означає зупинитися, коли у сировину, у верстати стільки вкладено, коли налагоджено всі канали? Міліція? Не такий страшний чорт, як його малюють. Я під міліцією все життя ходжу і, як бачите, живий-здоровий. І в міліції люди працюють, а не звірі. Нічого не страшно, коли з розумом вести діло… А припиняти, шановний, аж ніяк не можна. Вищу міру ми з вами вже й так заслужили, і врятувати нас, у крайньому випадку, зможуть тільки гроші. Великі гроші, майте на увазі. Такі, перед якими і залізо гнеться, і грати ламаються. — Очі старого звузилися і стали мов блискучі цятки. — Не куплені мої дачі і машини ще колись зможуть врятувати життя і мені, і декому з вас… Я не люблю лізти людям у вічі, як от ви… До речі, Володимире Августовичу, — повернувся він до директора, — хіба вашій славній дружині вже не личать звичайні сережки, що вона почала носити з брильянтовими камінцями? Показуха! За це тепер карають…

Вибух дитячого сміху за дверима примусив усіх здригнутись.

— А ви заспокойтесь, — ласкаво звернувся Бородкін до головного інженера. — Людина ви молода, тому й гарячкуєте. Бережіть свої нерви, — по-батьківському посміхнувся він, не зводячи, проте, з Божка пильного погляду. — Нам з вами тепер іншого виходу нема… Давайте краще спокійно поміркуємо, що до чого. Вживемо декотрих запобіжних заходів. Надійдуть нові преси, швиденько змонтуємо четверту дільницю. Гончаренка приголубимо… — Він на мить замовк, оглянув присутніх. — І попередити крамниці, що можливі ревізії…

— Насамперед треба врешті з'ясувати, хто нас продає, — зауважив Штром. — Чому міліція зацікавилася фабрикою?

Присутні в кімнаті важко втупилися один в одного. Напружену тишу розірвав хрипкий сміх постачальника.

— Повитріщалися! Серед нас такого немає, ми одною вірьовкою позв'язувані…

— Міліцію Володимир Августович сам запросив перевірити прохідну, — буркнув головний інженер. — На біса була ця затія!

— Ви як маленький, Божко, — знову сказав Бородкін. — Собаці треба кидати кістку. Як тільки довідалися, що фабрикою цікавляться, мусили якось відвести їм очі. Нехай спіймають кого-небудь на прохідній з дрібницею і морочаться…

— Нічого це не дало!

— Можливо, не все, що хотіли. Але, дивіться, вони почали звертатися по допомогу до шефа. Розкрили нам Кочубієвського. Отже, якесь особисте довір'я завойоване… Якщо, звичайно, це не контрхід з їхнього боку і саме Кочубієвський продав кого-небудь з нас…

— Навряд. Що він знає!

Господар квартири стиснув кулаки і заворушив губами, наче готувався виголосити гнівну промову, але так і не сказав нічого.

— Не будемо вводити себе в оману з тією затією, — не складав зброї головний інженер. — Штром після цього поїхав до Москви і переконався, що за ним є хвіст. Добре, що Марк Аврелійович зумів дати їм одкоша… Але ж пересвідчилися, що нами серйозно цікавляться… Я б ніяких пресів не брав, усі зв'язки закрив, від лівої сировини відмовився, — і справі кінець.

— Ох ти, — не стримався Штром. — Не хотів би я з вами у розвідку йти!

— Я теж не збираюся! На мить запала тиша.

— Припиніть! — наказав сперечальникам господар. — Доручимо юрисконсульту вивідати у свого приятеля, що вони там знають, і тоді вже будемо діяти.

— Нe можна, заперечив Бородкін. — За повідомлення Ланенкові — спасибі, треба знайти якийсь привід, щоб винагородити, — премію абощо… Але довірятися йому не слід…

— І справді, нащо нам зайва людина, — скривився Штром. — Самі спробуємо зайнятися опером, який працює над нами.

— А як же довідатися, хто це? — безнадійно розвів руками опасистий широколиций начальник цеху Одур, у якого ліва травмована повіка наполовину закривала око, через що він завжди дивився на співрозмовника знизу, наче щось підглядав.

Штром засміявся.

— Ви думаєте: Марк Аврелійович так собі чоловік. Від бублика дірка! Погано ви мене знаєте! З цими словами постачальник поліз до кишені піджака й витяг великий бумажник. — Можете милуватися!

Він кинув на стіл збільшену фотокартку, на якій було знято двох молодих людей у вестибюлі готелю «Москва».

Всі, крім Басистого, якому Штром уже показував фото, нахилилися над столом.

— Ось цей, ліворуч.

Божко раптом забрав фотографію зі столу й уважно вглядівся в неї.

— Щеня!

Всі здивовано поглянули на головного інженера.

Божко замовк і щось міркував. Усі насторожено чекали.

— Знаю його. Хлопчисько! — врешті кинув інженер.

— То, може, купимо? — запропонував Бородкін.

— Хтозна, — похмуро відповів Божко. — Гарячий дуже. Наелектризований. З ним треба тонко, на комплекси давити…

— На що? — перепитав начальник цеху.

— На комплекси, мудрий Григорію Михайловичу, це значить — на почуття… Ясно?

— Ну от, — полегшено зітхнув Басистий. — Коли ви його знаєте, значить, вам і карти в руки. Доберіться, як ви кажете, до його комплексів, до чого хочете і порозумійтеся. Грошей не пошкодуємо.

— А як ви його знаєте? — підозріло допитувався Одур.

— Як? В обехеес з ним працюю, дорогий