Книги Українською Мовою » 💛 Інше » Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака, Річард Фейнман 📚 - Українською

Читати книгу - "Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака, Річард Фейнман"

403
0
08.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака" автора Річард Фейнман. Жанр книги: 💛 Інше. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 27 28 29 ... 99
Перейти на сторінку:
скільки води, скільки газу і т. д., фактично він наказав їм будувати лабораторії.

Коли він повернувся у Принстон, ми вже були готові і нетерпляче совалися на валізах. Нарешті ми зібралися повним складом і вирішили, що їдемо в будь-якому разі, хай навіть там не все готово.



Нас, до речі, «завербував» Опенгеймер. Він був дуже наполегливий і уважний. Опенгеймер хвилювався про мою дружину, яка хворіла на туберкульоз, цікавився, чи буде там лікарня, всяке таке. Саме тоді я з ним познайомився безпосередньо, він був прекрасною людиною.



Нам веліли поводитися дуже обережно, наприклад, не купувати залізничних квитків у Принстоні, бо Принстон — маленька станція, і якщо всі будуть у Принстоні купувати квитки в Альбукерке, штат Нью-Мексико, то виникнуть підозри, що там щось відбувається. Тож усі купили собі квитки з інших місць. Крім мене. Бо я подумав: «Якщо всі купили квитки з інших місць, то…»



Приходжу на залізничний вокзал і кажу:



— Мені, будь ласка, квиток в Альбукерке, Нью-Мексико.



А касир відповідає:



— Ага! Значить усі ці контейнери для вас!



Ми кілька тижнів відправляли туди обладнання і навіть не подумали, що хтось помітить, куди воно йде. Ну, так хоч виникла відмазка, чому ми відправляли все в Альбукерке, — бо ж Фейнман туди їде!



Коли ми прибули на місце, виявилося, що будинки й гуртожитки ще не готові. Власне, навіть лабораторій ще не було. Приїхавши раніше призначеного, ми, по суті, підганяли будівельників. Вони мало не здуріли і винайняли для нас усі ранчо в околиці. Попервах ми жили в ранчо і вранці з’їжджалися на роботу. Мій перший робочий ранок був приголомшливо красивий. Фейнман, хлопець зі сходу, який мало в житті подорожував, був вражений величчю ландшафту. Там скрізь красиві скелі, можливо, ви бачили їх на картинках. Коли під’їжджаєш знизу, вражає, наскільки вони насправді високі. Але найбільше мене вразило інше. Якось я їхав з водієм і завважив, що тут, напевне, жили індіанці. Хлопець за кермом зупинив машину, провів мене за край гори і показав індіанські печери — туди можна було зайти. Було дуже цікаво.



Потрапивши на місце вперше, я побачив технічну зону, яку мали обнести парканом, але поки що нічого не було. Там мало вирости ціле містечко, теж обнесене парканом, але все ще будувалося. Мій друг і тодішній асистент Пол Олам стояв у воротах з планшеткою, перевіряв транспорт на в’їзді і виїзді й казав, куди які матеріали везти.



У лабораторії я познайомився з людьми, яких знав тільки за статтями в журналі «Фізікал рев’ю». Доти ми не були знайомі. Мені казали: «А ось Джон Вільямс»13. Тут з-за столу, заваленого кресленнями, встає хлопець у сорочці із закачаними рукавами, висовується у вікно й починає кричати щось вантажівкам, які розвозять будматеріали. Іншими словами, без готових лабораторій і апаратів у фізиків-експериментаторів не було роботи, тож вони просто допомагали будівництву.



З другого боку, фізики-теоретики могли почати одразу, тому було вирішено, що вони житимуть не на сусідніх ранчо, а просто на місці. Ми розпочали негайно. Дощок іще не завезли, була тільки одна на коліщатках, тож ми скрізь її возили, а Роберт Сербер14 пояснював усе, що вони придумали в Берклі про атомну бомбу, ядерну фізику і всяке таке. Я не дуже багато про це знав, бо займався в минулому іншими речами, тож мені довелося переробити гору роботи.



Щодня я вчився і читав, читав і вчився. Час був просто божевільний. Але мені щастило. Якось трапилося так, що всі великі гравці кудись роз’їхалися і лишився один Ганс Бете15. Йому був потрібен співрозмовник, щоб обтесувати свої ідеї. І от він приходить у мій куток і починає щось пояснювати. Я кажу:



— Ні, ні, ти збожеволів. Це буде ось так.



А він відповідає:



— Хвилинку, — і починає пояснювати, що це не він збожеволів, а ти. І так далі в такому самому стилі. Знаєте, коли я говорю про фізику, то ні про що інше не думаю, не звертаю жодної уваги на те, хто мій співрозмовник і як з ним «треба» говорити. Я можу сказати: «Ні, ні, ви не праві» або «Ви збожеволіли». Але виявилося, що Гансу Бете саме цього й треба. Через це мене взяли на олівець і закінчилося тим, що я очолив групу із чотирьох хлопців під командуванням Бете.



Отже, коли я потрапив у Лос-Аламос, гуртожитки ще не були готові. Але фізики-теоретики все одно мали жити на території містечка. Спершу нас розмістили у приміщенні, де раніше була школа для хлопчиків. Я жив у крилі, яке називалося «Притулок механіків». Нас запхали туди на багатоярусні ліжка, усе було організовано не дуже добре, бо, наприклад, Боб Крісті16 з дружиною мусили пробиратися у ванну через нашу спальню. Було дуже незручно.



Урешті-решт гуртожиток збудували. Я пішов у комендатуру, де розподіляли кімнати, — там сказали, що можна просто зараз вибрати собі кімнату. І знаєте, що я зробив? Подивився, де гуртожиток дівчат, і вибрав собі кімнату вікнами на нього. Правда, потім виявилося, що прямо під вікнами тієї кімнати росте велике дерево.



Мені сказали, що ми будемо жити в кімнатах по двоє, але це, мовляв, тимчасово. Туалет і ванна — спільні на дві кімнати, у кімнатах — двоповерхові ліжка. Але перспектива жити з кимось удвох мене зовсім не тішила.



У першу ніч я спав у кімнаті один, а потім вирішив спробувати залишити її за собою, щоб ніхто не підселився. Моя дружина лежала з туберкульозом в Альбукерке, але в мене лишилася частина її речей. Я дістав її нічну сорочку, розстелив ліжко і кинув сорочку на постіль. Розкидав домашні капці, розсипав у ванній пудру — словом, створив враження, що в кімнаті ще хтось живе.



І що далі? Ну, це ж чоловічий гуртожиток, так? Повертаюся в кімнату ввечері, а моя піжама акуратно складена, капці дружно стоять біля ліжка. Жіночу сорочку теж акуратно складено, постіль застелено, капці біля ліжка. Пудру у ванній витерто, і ніхто не спить на верхньому ліжку.



Наступного дня я повторив операцію. Прокинувшись, зім’яв верхню постіль, кинув на ліжко пеньюар, розсипав у ванній пудру і т. д. Я робив так чотири дні, поки всі не розселилися, і небезпека, що хтось підселиться, минула. І щовечора все лежало складене акуратно, хоч це був чоловічий гуртожиток.



Я не

1 ... 27 28 29 ... 99
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака, Річард Фейнман», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака, Річард Фейнман"