Читати книгу - "Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака, Річард Фейнман"

Коли він повернувся у Принстон, ми вже були готові і нетерпляче совалися на валізах. Нарешті ми зібралися повним складом і вирішили, що їдемо в будь-якому разі, хай навіть там не все готово.

Нас, до речі, «завербував» Опенгеймер. Він був дуже наполегливий і уважний. Опенгеймер хвилювався про мою дружину, яка хворіла на туберкульоз, цікавився, чи буде там лікарня, всяке таке. Саме тоді я з ним познайомився безпосередньо, він був прекрасною людиною.

Нам веліли поводитися дуже обережно, наприклад, не купувати залізничних квитків у Принстоні, бо Принстон — маленька станція, і якщо всі будуть у Принстоні купувати квитки в Альбукерке, штат Нью-Мексико, то виникнуть підозри, що там щось відбувається. Тож усі купили собі квитки з інших місць. Крім мене. Бо я подумав: «Якщо всі купили квитки з інших місць, то…»

Приходжу на залізничний вокзал і кажу:

— Мені, будь ласка, квиток в Альбукерке, Нью-Мексико.

А касир відповідає:

— Ага! Значить усі ці контейнери для вас!

Ми кілька тижнів відправляли туди обладнання і навіть не подумали, що хтось помітить, куди воно йде. Ну, так хоч виникла відмазка, чому ми відправляли все в Альбукерке, — бо ж Фейнман туди їде!

Коли ми прибули на місце, виявилося, що будинки й гуртожитки ще не готові. Власне, навіть лабораторій ще не було. Приїхавши раніше призначеного, ми, по суті, підганяли будівельників. Вони мало не здуріли і винайняли для нас усі ранчо в околиці. Попервах ми жили в ранчо і вранці з’їжджалися на роботу. Мій перший робочий ранок був приголомшливо красивий. Фейнман, хлопець зі сходу, який мало в житті подорожував, був вражений величчю ландшафту. Там скрізь красиві скелі, можливо, ви бачили їх на картинках. Коли під’їжджаєш знизу, вражає, наскільки вони насправді високі. Але найбільше мене вразило інше. Якось я їхав з водієм і завважив, що тут, напевне, жили індіанці. Хлопець за кермом зупинив машину, провів мене за край гори і показав індіанські печери — туди можна було зайти. Було дуже цікаво.

Потрапивши на місце вперше, я побачив технічну зону, яку мали обнести парканом, але поки що нічого не було. Там мало вирости ціле містечко, теж обнесене парканом, але все ще будувалося. Мій друг і тодішній асистент Пол Олам стояв у воротах з планшеткою, перевіряв транспорт на в’їзді і виїзді й казав, куди які матеріали везти.

У лабораторії я познайомився з людьми, яких знав тільки за статтями в журналі «Фізікал рев’ю». Доти ми не були знайомі. Мені казали: «А ось Джон Вільямс»13. Тут з-за столу, заваленого кресленнями, встає хлопець у сорочці із закачаними рукавами, висовується у вікно й починає кричати щось вантажівкам, які розвозять будматеріали. Іншими словами, без готових лабораторій і апаратів у фізиків-експериментаторів не було роботи, тож вони просто допомагали будівництву.

З другого боку, фізики-теоретики могли почати одразу, тому було вирішено, що вони житимуть не на сусідніх ранчо, а просто на місці. Ми розпочали негайно. Дощок іще не завезли, була тільки одна на коліщатках, тож ми скрізь її возили, а Роберт Сербер14 пояснював усе, що вони придумали в Берклі про атомну бомбу, ядерну фізику і всяке таке. Я не дуже багато про це знав, бо займався в минулому іншими речами, тож мені довелося переробити гору роботи.

Щодня я вчився і читав, читав і вчився. Час був просто божевільний. Але мені щастило. Якось трапилося так, що всі великі гравці кудись роз’їхалися і лишився один Ганс Бете15. Йому був потрібен співрозмовник, щоб обтесувати свої ідеї. І от він приходить у мій куток і починає щось пояснювати. Я кажу:

— Ні, ні, ти збожеволів. Це буде ось так.

А він відповідає:

— Хвилинку, — і починає пояснювати, що це не він збожеволів, а ти. І так далі в такому самому стилі. Знаєте, коли я говорю про фізику, то ні про що інше не думаю, не звертаю жодної уваги на те, хто мій співрозмовник і як з ним «треба» говорити. Я можу сказати: «Ні, ні, ви не праві» або «Ви збожеволіли». Але виявилося, що Гансу Бете саме цього й треба. Через це мене взяли на олівець і закінчилося тим, що я очолив групу із чотирьох хлопців під командуванням Бете.

Отже, коли я потрапив у Лос-Аламос, гуртожитки ще не були готові. Але фізики-теоретики все одно мали жити на території містечка. Спершу нас розмістили у приміщенні, де раніше була школа для хлопчиків. Я жив у крилі, яке називалося «Притулок механіків». Нас запхали туди на багатоярусні ліжка, усе було організовано не дуже добре, бо, наприклад, Боб Крісті16 з дружиною мусили пробиратися у ванну через нашу спальню. Було дуже незручно.

Урешті-решт гуртожиток збудували. Я пішов у комендатуру, де розподіляли кімнати, — там сказали, що можна просто зараз вибрати собі кімнату. І знаєте, що я зробив? Подивився, де гуртожиток дівчат, і вибрав собі кімнату вікнами на нього. Правда, потім виявилося, що прямо під вікнами тієї кімнати росте велике дерево.

Мені сказали, що ми будемо жити в кімнатах по двоє, але це, мовляв, тимчасово. Туалет і ванна — спільні на дві кімнати, у кімнатах — двоповерхові ліжка. Але перспектива жити з кимось удвох мене зовсім не тішила.

У першу ніч я спав у кімнаті один, а потім вирішив спробувати залишити її за собою, щоб ніхто не підселився. Моя дружина лежала з туберкульозом в Альбукерке, але в мене лишилася частина її речей. Я дістав її нічну сорочку, розстелив ліжко і кинув сорочку на постіль. Розкидав домашні капці, розсипав у ванній пудру — словом, створив враження, що в кімнаті ще хтось живе.

І що далі? Ну, це ж чоловічий гуртожиток, так? Повертаюся в кімнату ввечері, а моя піжама акуратно складена, капці дружно стоять біля ліжка. Жіночу сорочку теж акуратно складено, постіль застелено, капці біля ліжка. Пудру у ванній витерто, і ніхто не спить на верхньому ліжку.

Наступного дня я повторив операцію. Прокинувшись, зім’яв верхню постіль, кинув на ліжко пеньюар, розсипав у ванній пудру і т. д. Я робив так чотири дні, поки всі не розселилися, і небезпека, що хтось підселиться, минула. І щовечора все лежало складене акуратно, хоч це був чоловічий гуртожиток.

Я не