Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Микола Джеря, Нечуй-Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Микола Джеря, Нечуй-Левицький"

199
0
17.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Микола Джеря" автора Нечуй-Левицький. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 27 28 29 ... 38
Перейти на сторінку:
дво­ма стi­на­ми ви­со­ко­го, як лiс, оче­ре­ту. Мок­ри­на спи­ни­ла чов­на.

- Сиди ж ту­теч­ки, Ми­ко­ло, та жди ме­не. В це мiс­це не пот­ра­пить сам батько, не то що при­ше­ле­пу­ва­тий отой ста­но­вий. Я бу­ду при­во­зить то­бi харч i чис­ту во­ду, до­ки ми­не ли­хо.


Мокрина по­вер­ну­ла сво­го чов­ни­ка на­зад.


- Прощай, Ми­ко­ло! - про­мо­ви­ла во­на.


Микола по­дав їй ру­ку на про­щан­ня. Мок­ри­на по­тяг­ла­ся за йо­го ру­кою, об­ве­ла свої га­ря­чi, го­лi по лiк­тi ру­ки кру­гом йо­го шиї i впи­лась в йо­го гу­би своїми пов­ни­ми, як виш­ня, га­ря­чи­ми, як жар, гу­ба­ми.


- Прощай, Ми­ко­ло! Я те­бе люб­лю й лю­би­ти бу­ду, хоч маю й про­пас­ти. На доб­ра­нiч! - про­мо­ви­ла Мок­ри­на, i Ми­ко­ла тi­льки то­дi опам'ятав­ся, як за­ше­лес­тiв десь гнуч­кий оче­рет.


- Боже мiй, що зо мною дiється? Ни­ми­до­ро, моя го­луб­ко, моя без­та­лан­на лас­тiв­ко! Чи вже ж оце я те­бе му­шу на­вiк за­­бу­ти?..


Мiсяць ви­со­ко ви­ко­тивсь на не­бо, як здо­ро­ве кру­жа­ло, i заг­ля­нув в чо­вен че­рез ви­со­кий оче­рет. Ми­ко­ла си­дiв не­мов де­рев'яний, схи­лив­ши го­ло­ву. Зда­ва­лось, що вiн був та­кий мерт­вий, як i той оче­рет, що по­на­ви­сав своїми ки­ти­ця­ми над йо­го чов­ном. Пе­ред ним ле­жав цi­лi­сiнький хлiб i сто­яла не­по­ча­та во­да в тик­вi. Увесь той день зда­вав­ся йо­му якимсь див­ним сном, i в то­му снi нi­би вип­ли­ва­ла з мо­ря зе­ле­но­ока кра­су­ня ру­сал­ка, при­ча­ру­ва­ла йо­го чор­ни­ми бро­­ва­ми, по­цi­лу­ва­ла i знов впiр­ну­ла в во­ду на морське дно, по­пiк­ши йо­го ду­шу лас­кою, пиш­ни­ми очи­ма та га­ря­чи­ми по­цi­лун­ка­ми й об­нiм­ка­ми.


Довго си­дiв Ми­ко­ла, по­хи­лив­ши го­ло­ву, та ду­мав про Ни­ми­до­ру. Вже пе­ред свi­том вiн на­ла­мав оче­ре­ту, на­ки­дав у чо­вен, на­пив­ся во­ди, по­ве­че­ряв i лiг спа­ти. I йо­му все ви­вид­жу­ва­лось ши­ро­ке мо­ре, вкри­те бi­ли­ми хви­ля­ми й бри­жа­ми; сни­лась яс­на ве­сел­ка на мо­рi, а по тiй ве­сел­цi на­че схо­ди­ла до йо­го Ни­ми­до­ра нi­би па схiд­цях, в стрiч­ках та квiт­ках, в чер­во­них чо­бо­тях, в на­мис­тi та зе­ле­нiй кер­сет­цi. Там, де ве­сел­ка па­да­ла кiн­цем на мо­ре, там пла­ва­ла Мок­ри­на з зе­ле­ни­ми кiсьми з осо­ки i нi­би жда­ла Ни­ми­до­ру, щоб по­тяг­ти в страш­не кле­ко­чу­че хви­ля­ми мо­ре.


Мокрина опiв­но­чi вер­ну­лась до ку­ре­ня. Батько вже ку­няв.


- Де це ти бу­ла так дов­го? - спи­тав в Мок­ри­ни батько.


- Поралась ко­ло ку­ре­ня та, вер­та­ючись од кри­ни­цi з во­дою, заб­лу­ди­ла й дов­го блу­ка­ла скрiзь. Я вже са­ма не знаю, як я не пот­ра­пи­ла на до­ро­гу. Ма­буть, ме­не не­чис­тий во­див.


- Мабуть, i справ­дi не­чис­тий во­див те­бе до пiв­но­чi, - обiз­вав­ся батько. - Гля­ди ли­шень, Мок­ри­но, дру­гий раз не ба­рись так дов­го.


Другого дня вран­цi Мок­ри­на пiш­ла до­до­му, а вве­че­рi знов прий­шла до ку­ре­ня, взя­ла хлi­ба, ри­би й во­ди i знов вве­че­рi поп­лив­ла чов­ном у плав­нi, де си­дiв Ми­ко­ла.


- Чи й до­сi де­сяцькi сте­ре­жуть? - спи­тав Ми­ко­ла в Мок­ри­ни.


- I те­пер но­чу­ють ко­ло ку­ре­нiв, ще й вран­цi на­вi­ду­вав­ся ска­же­ний ста­но­вий. Си­ди, Ми­ко­ло, ниш­ком, до­ки во­ни по­ї­дуть.


Мокрина знов про­мов­ля­ла до Ми­ко­ли лас­ка­ви­ми сло­ва­ми, а Ми­ко­ла смут­но об­зи­вав­ся до неї. Йо­му бу­ло й жал­ко мо­­ло­дої пал­кої дiв­чи­ни, бу­ло жаль i га­ря­чо­го ко­хан­ня; але в йо­го нi­як не по­вер­тав­ся язик приз­на­тись Мокрн­нi або хоч на­тяк­ну­ти, що вiн жо­на­тий i вже має доч­ку.


Мокрина знов пiз­но вер­ну­лась до ку­ре­ня, знов сер­див­ся та ла­яв її батько.


- Ти, Мок­ри­но, несп­рос­та при­хо­диш пiз­но до­до­му. Як ме­нi й завт­ра опiз­ниш­ся, то я на то­бi поб'ю ло­ма­ку. Чи чуєш?


- Та вже ж чую: не по­зак­ла­да­ло ме­нi вух, - обiз­ва­лась Мок­ри­на, роз­сер­див­шись.


- I де ти бро­диш? Де ти во­ло­чиш­ся? - спи­тав сер­ди­то ба­тько.


- Я не бро­ди­ла й не во­ло­чи­ла­ся, а тiльки од­вез­ла чов­ном в ко­ми­шi бур­ла­кам хар­чi та во­ди. Хi­ба бу­де доб­ре, як во­ни зги­нуть од го­ло­ду?


- Чи всiм во­зи­ла харч, чи тiльки од­но­му? - спи­тав по­ну­ро батько.


- Та Ми­ко­лi, ко­ли ска­за­ти щи­ро по прав­дi, - смi­ли­во од­ка­за­ла Мок­ри­на, не­на­че од­ру­ба­ла.


- Хiба ж ти не знаєш, що вiн не па­ру­бок, що вiн жо­на­тий? - ска­зав батько.


- А хоч би й жо­на­тий, що ме­нi до то­го, - лед­ве про­мо­ви­ла Мок­ри­на, нi­би для неї бу­ло бай­ду­же за це: але во­на по­чу­ва­ла, що в її сер­це нi­би шпиг­ну­ло но­жем. Во­на лед­ве всто­яла на но­гах, вий­шла над­вiр i за­ли­лась слiзьми. I жаль, i го­ре, i ко­хан­ня - все за­ра­зом пiд­ня­лось в її ду­шi й не­на­че за­то­­пи­ло всю її ду­шу слiзьми, як по­вiд­дя вес­ною за­топ­лює бе­ре­ги.


Тим ча­сом де­сяцькi, нi­чо­го не дiж­дав­шись i нi за що не дi­з­нав­шись, поїха­ли до­до­му. Мок­ри­на на­си­лу дiж­да­ла ве­чо­ра i, нi­ко­го, по своєму зви­чаю, не пи­та­ючись, по­бiг­ла до чов­на i поп­лив­ла до Ми­ко­ли.


Микола вгле­дiв її зап­ла­ка­нi чер­во­нi очi i ду­же зди­ву­вав­ся.


- Чого це ти, Мок­ри­но, пла­ка­ла? Мо­же, яке ли­хо тра­пи­лось? - спи­тав вiн.


Мокрина нi­чо­го не ска­за­ла на од­по­вiдь i тiльки за­ри­да­ла. I со­ром, i го­ре бу­ло знать на її мо­ло­до­му ли­цi. Во­на по­чер­во­нi­ла, як на­мис­то на її шиї, та все пла­ка­ла. Ми­ко­ла був та­кий лас­ка­вий до неї, так гар­но ди­вив­ся на неї! Во­на i в го­ло­вi не пок­ла­да­ла, що вiн її не лю­бить.


- Миколо! Чи то прав­ду ка­зав ме­нi батько, що ти жо­на­тий?


Микола вмить все пос­те­рiг, i йо­му ста­ло ду­же шко­да дiв­чи­ни.


- Коли то­му прав­да, - ска­за­ла Мок­ри­на, смi­ли­во пiд­вiв­ши го­ло­ву, - то за­будь свою жiн­ку, за­будь для ме­не, бо як не за­бу­деш її, то я са­ма со­бi смерть за­по­дiю: я по­вi­шу­ся або втоп­люсь, я за­па­губ­лю са­ма се­бе; i са­ма не знаю що я со­бi за­по­дiю, тiльки не пе­рес­та­ну те­бе лю­би­ти, по­ки й мо­го вi­ку. Без те­бе я не жи­ти­му, а тiльки ни­дi­ти­му. Я за­ни­дiю i вмру без те­бе.


Мокрина яро й якось ди­ко блис­ка­ла ка­ри­ми очи­ма, але пiс­ля тих слiв по­хи­ли­лась на край чов­на, мов гнуч­ка оче­ре­ти­на, i за­ри­да­ла го­лос­но, як пла­чуть ма­лi дi­ти. Ми­ко­ла ба­чив її ма­ленькi ру­ки з тон­ки­ми пальця­ми, що вп'яли­ся в кри­си чов­на, ба­чив шию, де чер­во­нi­ли раз­ки доб­ро­го на­мис­та.


- Не плач, Мок­ри­но! Що ж маємо ро­бить? Знать, та­ка вже бо­жа во­ля.


Микола си­дiв мовч­ки, а Мок­ри­на не пiд­во­ди­ла го­ло­ви i ти­хо хли­па­ла. Весь дi­воцький со­ром вер­нув­ся до неї. Їй со­ром бу­ло пiд­вес­ти очi й гля­ну­ти Ми­ко­лi в вi­чi.


В оче­ре­тi ста­ло ти­хо, як у ха­тi. Во­дя­на ку­роч­ка вип­лив­ла з оче­ре­ту i кру­ти­лась по во­дi тро­хи не ко­ло са­мо­го чов­на. Ди­ка кач­ка ви­лась над плав­ня­ми, ляс­ка­ла крильця­ми i впа­ла в оче­рет ко­ло са­мо­го чов­на, але зля­ка­лась, за­ках­ка­ла на все гор­ло, на­че крик­ну­ла з пе­ре­ля­ку, зат­рi­па­ла кри­ла­ми i знов пурх­ну­ла мiж оче­ре­том, на­ро­бив­ши ше­лес­ту.


Мокрина на­си­лу пiд­ве­лась, по­си­дi­ла, за­ту­лив­ши очi ру­ка­вом,

1 ... 27 28 29 ... 38
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Микола Джеря, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Микола Джеря, Нечуй-Левицький"