Читати книгу - "Терновий світ, Шевчук Василь"

— Заходьте в гості. Не як солдат, а як художник і просто друг.

— Спасибі. Не знаю, як віддячу...

— Ви наперед віддячили.

— Чим?

— Ваш земляк Левицький читав мені "Кобзар" ваш і "Гайдамаки"... Я теж козак, уральський!..

Матвєєв сів на коня, підведеного йому солдатом, і взяв його в остроги, немов хотів підтвердити свою козацьку сутність. Помчав у бік Раїма — мов полетів!..

Прибіг геолог Вернер, що помагав на верфі складати шхуну. Поляк-засланець. Теж рядовий.

— На скільки діб? Звелів носить мундира?

— Ні, брате. Просто погомонів...

— Дива-а! Ти що, Тарасе, чаруєш їх?

— Чудово, що й під мундиром б'ються такі серця... — сказав Тарас не то Хомі, не то собі самому. У цій проклятій Орській він був відчаївся, зненавидів усе мундирне та еполетне, а познайомився із Бутаковим, Макшеєвим, сердечним Карпом Герном (щастить йому на Карлів!) й піднісся духом. Ведмідь Микола, царствуючий рукою твердою, не все ще вбив, не винищив у людських душах честі та потягу до справедливості.

— А ти не хочеш вибитися принаймні в унтер-офіцери?

— Тут, Хомо, діло принципу, — сказав Тарас. — Для чого вони вписали до конфірмації підступне "з правом вислуги"? Щоб я старався, прагнув служити так царю й отечеству, як служать їм мєшкови, щоб я із жертви став добровільним — і через те без міри лютим! — катом. Був сином волі, лицарем добра і правди-істини, а став бездушним унтером, слугою тих мучителів, які його заслали у ці степи, — ось що їм, брате, бачилося, коли вони давали право вислуги!

— А як тобі присвоять якесь звання після Аралу?

— То інша річ, — всміхнувся. — Вони мені заборонили малювати, а тут взяли й дали звання за малювання!. Збагнув, у чому тут заковика, хто на коні?

— Воюєш з самим царем...

— В самодержавстві найбільше зло. Де свіжа думка — злочин, там все гниє, стає болотом, гине.

— А як же ми?

— Нам треба не загнистися, вистояти! Тим самим ставши прикладом, зразком для тих, хто, як і ми, не зможе байдужим бути в світі неволі й зла.

— Не знав, що ти такий трибун. Говориш, мов Ціцерон!

— А то не я, то зболена душа мого народу, що довго так мовчала... Що там за регіт? — оглянувся на будівництво шхуни.

— Ходімо й ми, подивимося, — всміхнувся Вернер. — Цікавий тип тубільця!

Матроси якраз зібрались на обід, чогось там ждали, і серед них показував якісь химерні вправи байгуш киргиз.

— Джульбарс , як тигр скрадається до кабана? — гукнув матрос з рябим лицем.

Байгуш тієї ж миті упав на руки й ноги, поповз, поповз. Спинився весь напружений, немов чогось чекаючи, проповз іще... і раптом кинувся на кабана, яким служив дірявий старий халат. Хропіння, рик, повискування почулись з хмарки куряви, яку підняв, звиваючись, байгуш Джульбарс. Нарешті, вкрай знеможений, облитий потом, він заспокоївся і ліг на бік, простигши лапу-руку для подаяння.

Рябий матрос поклав сухар. Хтось з гурту кинув ґудзика, який блищав, мов золотий. А кухар, щось бурмочучії у довгі сиві вуса, поставив миску каші, зітхнув і мовив своїй братві:

— Знайшли собі забаву... Марш до столів!

— Хто він, цей бідолаха? — спитав Тарас у кухаря.

— Киргиз, який залишився біля укріплення.

— Єдиний тут землевласник, — додав Хома насмішкувато. Тарас зиркнув на байгуша, що їв квапливо кашу, і відвернувся.

— Піду ще трохи помалюю, — сказав Хомі.

— А каша?

— Не хочеться чогось обідати... Нещасний цей... Махнув рукою і відійшов. Побрів до того місця, де малював раніше, щоб мати той же ракурс. Наполовину готова шхуна здіймалась гордо, весело й на тлі рухливих купчастих хмар, що вкрили зранку небо, сама, здавалося, кудись пливла — без весел та без вітрил...

...За місяць, справді, вийшли в Аральське море, де не було, крім них, нікого. Щоправда, десь блукали у синій цій пустелі військова шхуна "Николай" і рибальська, — теж торік привезена, — "Михаил", проте, як тільки зникли вони за обрієм та островами, на "Константине" відчули враз одірваність свою від світу і від землі. Ніхто не знав ні розмірів, ні глибини, ні норову цього безмежжя. Плавання у невідомість було цікаве вельми, але й тривожне в тій же чи навіть більшій мірі. Принаймні новоспечений моряк-художник скоро відчув журбу, якусь густу осмуту, що полонила його всього. Для нього, сина степу, ця твердь, обмежена бортами шхуни, була така ж мала й нікчемна, як камера або казарма. Тільки й того добра, що тут не мав ні муштри, ні наглядацьких стежень. Жили хоч тісно, скупчене, зате по-братськи дружно. І, може, це морське одвічне братство дало їм сили витримати оте одне з найважчих випробувань.

Був гарний день. Ніщо, здавалося, не провіщало лихих якихось перемін, і Бутаков звелів Макшеєву разом із прапорщиком Акишевим та вісьмома матросами обстежить острів Барсакельмес. Їх висадили, дали харчів на тиждень та невелику барку, на всякий випадок, самі ж на шхуні рушили до Куланди, півострова, де нещодавно знайшли шматки вугілля.

Попутний вітер туго напнув вітрила, тонко свистів у снастях, ніби співав якусь киргизьку сумну й безмежну пісню. Шхуна ледь-ледь здригалася, здіймала бризки носом. Невдовзі вже не видно стало Барсакельмесу й білого, як сіль, намету...

Тарас стояв на палубі й дивився в далеч, де, крім води та неба, не вловлював уже нічого... Е ні, на обрії з'явився темний острів... А може, хмара... Де їй, тій хмарі, взятися? Три місяці, як вийшли з Орської фортеці, а ще не бачили дощу ні краплі...

Почувши стук, оглянувся. То капітан узяв трубу підзорну й вдивлявся теж. Невдовзі віддав її Поспелову, який стояв на вахті біля керма, і штурман також довго вивчав ту сіру смугу на видноколі.

І що воно за Змій Горинич? — спитав Тарас, наблизившись до моряків.

— Здається, буря буде... — озвався штурман.

— Скільки до Куланди?

— Ще зо три милі.

— Встигнемо?

— Навряд...

А вітер вже не свистів у снастях, а завивав голодним вовком.

— Усіх наверх! — подав команду Бутаков. — Знімати парус! Та темна хмара чи пелена росла й росла, охоплюючи все більше неба й моря. Вітер зробився пружним, зимним... І раптом вдарив шквалом, крутнув, як тріску, шхуну, яка була вже, правда, без головного паруса.

Тарас упав на палубу. За щось устиг схопитися, коли його рвонуло знову, і він на мить чи й більше завис між небом і кораблем. В очах йому стемніло... Ні, це померк довкола світ. Буран закрив низьке ранкове сонце й творив своє жорстоке, чорне діло в напівпітьмі...

— Ну, як ви тут? — долинув голос Бутакова. Тарас хотів підвестися, але не зміг.

— Лежіть, лежіть! Звикайте! — гукнув до нього капітан.

— Надовго це?

— Хто знає... Для нас довкіл, як кажуть, — terra incognita, земля незнана... А може, ви в каюту спуститеся?

— Ні. Буду тут. Мої далекі прадіди ходили Чорним морем аж до Босфору!.. Таки вловчився і став на ноги.

— Браво! — схвалив його відвагу Бутаков. — У вас морський характер.

Розвеселившись від похвали чи від шаленства бурі, Тарас почав кобзарським речитативом:

Гей, на Чорному морі,

На камені біленькім,

Там сидить сокіл яснесенький,

Жалібно квиле-проквиляе

І на Чорне море

Спильна поглядав,

Що на Чорному морі

Щось недобре починає:

Злосупротивна хвилечна

Хвиля вставає,

Судна козацькі молодецькі

На три часті розбиває...

— Це ваші вірші? — гукнув крізь бурю Бутаков.

— Козацька пісня-дума...

Прибіг матрос і крикнув до капітана:

— Вашбродіє, нас швидко зносить до Куланди!

— Пробачте... Іншим разом продовжимо цікаву нашу бесіду, — сказав Тарасу Бутаков. — Не дай господь, потоне "Константин", ті, що тепер на острові Барсакельмесі, всі перемруть від голоду.

— А ми? — спитав матрос. — Що з нами буде?

— Нас викине на Куланди, а це ж земля, не острів посеред моря.

Лишившись сам, Тарас узявсь міцніше за конопляний шорсткий канат, що йшов до рей, і став дивитися на збурене, пекельне просто море. За валом вал котилися високі сірі хвилі, над ними, ще прудкіше, зриваючи із гребенів бризки, мчали баскими кіньми люті морські вітри, і в білопінній цій веремії гойдалась їхня шхуна, така змаліла раптом, така беззахисна...

Вже на виду у берега, коли загибель шхуни була, як кажуть, вирішена, матроси встигли піднять вітрило. Шхуну рвонуло вбік, схилило на лівий борт і винесло назад у море. Потім вона пройшла вздовж берега, минувши мис Куланди, й притихла в бухті, знову вже без вітрила.

— Кок, де обід?! — гукнув до трюму Бутаков.

— Готую, ваше благородіє! — озвались звідти весело. Шторм не вгавав. До острова Барсакельмесу шлях був одрізаний, і, щоб не гаяти часу даремно, на третій день рискнули висадитись на Куланди і пошукать вугілля. Поки ладнали шлюпку, Вернер ходив сюди-туди по палубі від нетерплячки, так ніби весь горів бажанням знайти горючий камінь для пароплавів, які колись ходитимуть Аральським морем.

— Чого ти, Хомо, нетерпеливишся, немов гончак, що жде коли затрублять початок гонів? — спитав Тарас насмішкувато. — Тебе обходять вельми купці московські, що запускають лапи в цей дикий край?

Хома спинився, глянув печально так на нього і відповів серйозно, як на духу:

— Коли знайду вугілля, підстава буде Бутакову просити мені звання. Він сам сказав.

— А-а! Вибачай...

— І це єдиний для мене шанс побачити свою Варшаву.

— Тоді і я з тобою!

Шлюпка не допливла до берега, бо скрізь були мілини, і їм нічого не залишилося, як скочити у скаламучену жовтаво-сіру воду й брести по ній до пагорба із черепашок. Один матрос почав бурчать, готовий плюнути на цю затію, але Хома уперто йшов до мети, не слухаючи ні скарг, ні навіть бурі, що бушувала в морі.

На суходолі він відпочив, не викрутивши одягу, як те зробили інші, підвівся мовчки й рушив у ще гарячий пустельний степ.

Тарас здолав утому й також устав. Радів, що Вернер виявився таким затятим, здатним на будь-яке шаленство заради волі. Рідна йому душа!..

Вони знайшли! Аж за версту від моря. Набравши повну торбу, що прихопив Хома з собою, вернулися на "Константин", де їх давно чекали. Шторм починав стихати, і можна вже було рискнути й вийти в одкрите море, узявши курс на острів Барсакельмес.

Йшли цілу ніч, — бо вітер був ледь не зустрічний, — і цілий день. Надвечір удалині побачили знайомий обрис Барсакельмесу, що ледь виходив з моря. Стояли всі на палубі й похмуро, мовчки ждали. Ті десятеро, остров'яни, могли зчинити паніку, побитися за невелику барку і вийти в море, прагнучи дістатись Косаралу, де розташувалися ватага й форт.