Читати книгу - "Відьмак. Вежа Ластівки"

То був добрий рік. Для вина.

Ваттьє пив, грався з чудової форми грудьми Кантарелли і розповідав. Кантарелла пречудово слухала.

– Стефан Скеллен, моя солоденька, – муркотів шеф імператорської розвідки, – то комбінатор і змовник. Але я буду знати, що він комбінує, ще до того, як туди дістанеться Ріенс… Я вже маю там свою людину… Дуже близько до Скеллена… Дуже близько…

Кантарелла розв’язала шарф, що запинав халат Ваттьє, нахилилася. Ваттє відчув її дихання і застогнав у передчутті насолоди. Талант, подумав він. А потім м’який і гарячий дотик оксамитових губ вибив із його голови усі думки.

Картія ван Кантен поволі, вміло й талановито створювала насолоду Ваттьє де Рідо, шефу імператорської розвідки. Але це не був єдиний талант Картії. Та Ваттьє де Рідо не мав про це й поняття.

Не знав він, що, всупереч видимості, Картія ван Кантен мала досконалу пам’ять і розум живий, наче ртуть.

Усе, про що розповідав їй Ваттьє, кожна інформація, кожне слово, яке він біля неї зроняв, Картія назавтра переказувала чародійці Ассіре вар Анагід.

Так, голову я готовий заставити, що у Нільфгарді напевне всі вже забули про Кагіра, у тому числі й наречена, якщо така у нього була. Але про це – пізніше, зараз відступимо до дня і місця переходу Яруги. Ото їхали ми в міру поспішно на схід, бажаючи дістатися околиці Чорного лісу, який Старшою Мовою зветься Каед Ду. Бо там жили друїди, які могли виректи місце перебування Цірі, виворожити те місце з дивних снів, які траплялися у Ґеральта. Їхали ми крізь ліси Верхнього Заріччя, яке також зветься Лівобережжям, диким і практично безлюдним краєм, що простягнувся між Яругою і підніжжям гір Амелл, що звалися Стоками, зі сходу обмежених долиною Дол Анґра, а від заходу – болотистим міжозер’ям, назва якого якось вилетіла в мене з пам’яті.

На край той ніхто ніколи не виставляв претензій, і тому ніколи не було добре відомо, кому той край дійсно належить і хто ним володіє. Здається мені, могли про це трохи розповісти чергові володарі Темерії, Соддену, Цінтри й Рівії, які з різним ефектом сприймали Лівобережжя як лен власної корони й часом доводячи свою рацію вогнем і залізом. А потім з-за гір Амелл надійшла армія Нільфгарду – й більше ніхто не мав нічого сказати. Як не було й сумнівів стосовно ленних прав чи земельної власності. Все на південь від Яруги належало Імперії. В цю мить, коли я пишу ці слова, до Імперії також належить уже й чимало земель на північ від Яруги. За відсутності точної інформації – не знаю, скільки й наскільки далеко на північ вони тепер лежать. Повертаючись до Заріччя, дозволь, милий читачу, зробити дигресію, яка стосується історичних процесів: історія цієї території часто твориться і формується трохи випадково, як побічний продукт конфліктів зовнішніх сил. Бо історію цього краю часто творили нетутешні. І хоча нетутешні бувають причиною – результати завжди й незмінно переживають тутешні. Заріччя це правило стосується повністю.

Заріччя мало свою людність, корінних зарічан. А їх постійні перепиханки й битви, що тягнулися роками, перетворили на старцівство й змусили до міграції. Села й поселення пішли за димом, руїни садиб і перетворені на вугілля поля поглинула пуща. Торгівля підупала, каравани оминали занедбані дороги й шляхи. Ті нечисленні з зарічан, які лишилися, перетворилися на здичавілих бурмил. Від росомах і ведмедів відрізнялися вони головно тим, що носили штани. Принаймні деякі. Чи то: деякі носили, а деякі відрізнялися. Був то – у масі своїй – народ нелагідний, простецький і грубіянський.

І тотально позбавлений почуття гумору.

Темноволоса дочка бортника відкинула за спину косу, що їй заважала, і повернулася до люто-енергійного обертання жорна. Зусилля Любистка були даремні – слова поета, здавалося, взагалі не доходили до адресатки. Любисток підморгнув решті компанії, удав, що зітхає і зводить очі до стелі. Але не здавався.

– Не ліпо, – повторив він, шкірячи зуби, – не ліпо лі тобі бяшеть: скоч до підвалу по пиво.[28] Адже мусить десь тут бути льошок укритий, а у льошку – барильце. Я правий, красунечко?

– Дали б ви, пане, дівці спокій, – гнівно сказала бортниківна, висока худа жінка дивовижної вроди, яка крутилася в кухні. – Та й мовила я вже, нема у нас ніякого пива.

– Дюжину разів вам, пане, про те мовлено, – підтримав дружину бортник, перериваючи розмову з відьмаком та вампіром. – От ми вам налисників з медом зготуємо, тоді й поїсте. Але спочатку хай дівчина у спокою зерно змеле, бо ж без борошна й чародій налисника не зробить! То ж вара від неї, хай крутить спокійно.

– Чув, Любистку? – крикнув відьмак. – Відчепися від дівчини і займися чимось корисним. Або мемуар пиши!

– Пити мені хочеться. Випив би чогось перед їжею. Маю трохи трави, тож зроблю собі узвар. Бабцю, може, тут у хаті хоча б окріп знайдеться? Окріп, питаю, знайдеться?

Бабця, яка сиділа на причілку (мати бортника), підвела голову з-над штопаної шкарпетки.

– Знайдеться, любчику, знайдеться, – зашамотіла. – Тіко вистужений.

Любисток застогнав, махнув рукою, сів до столу, де компанія балакала з бортником, якого рано-вранці зустріли у бору. Бортник був низенький, опецькуватий, чорний і страшенно зарослий, тож не дивина, що коли несподівано виріс він у гущавині, то нагнав на дружину страху – прийняли його за лікантропа. Що найсмішніше, тим, хто першим крикнув: «Вовкулака, вовкулака!», – був вампір Регіс. Було трохи замішання, але справа скоренько прояснилася, а бортник, хоча на вид і бурмило бурмилом, виявився гостинним і ввічливим. Дружина без церемоній прийняла запрошення до його садиби. Садиба – звана на бортнивському жаргоні станом – стояла на викорчуваній галявині, бортник жив тут із матір’ю, дружиною і дочкою. Дві останні були жінками незвичайної, нехай і трохи дивної вроди, що, можливо, вказувало, що серед предків їхніх була дріада або гамадріада.

Під час розмов, що зав’язалися, бортник спершу справляв враження, що побалакати може виключно про бджіл, борті, дими, лезиви, воски, меди й медогонку, але й то було тільки удавання.

– У політиці? А шо у ній має бути? Те, шо й завжди. Данини тре’ все більше віддавати. Три урни меду та цілий короб воску. Ледь