Читати книгу - "Принцеса для демона, Стефанія Лін"

Прокидаюсь від того, що у голові набатом вистукує біль , у скронях пульсує, а тіло взагалі ніби розриває на частини. Розплющую очі подумки лаючись на схожість ситуації, але цього разу переді мною не стіни з білого каменю , а навіть дуже навпаки: з темно-сірого, брудного,повністю у плісняві.

Тут же факели всюди, а ще навколо люди. Та-а-а-к, тільки з чорними очима.

Сідаю хапаючись за голову.

Виявляється я на підлозі, під ногами якогось мудака, що гордливо сидить на троні. Бачили Джофрі з Гри Престолів? Його пику, коли сідав на трон? От і цей мужик з таким же виразом сидить. Правда він значно симпатичніший за Джофрі, але очі так само схожі на жаб'ячі. Волосся темне, довге. На голові корона. Аж розсміятись хочу, тільки боюсь не зрозуміє.

– Вітаю в Едельвейсі, наречена Імператора Сеера.

– Так офіційно, аж незручно. – Буркаю. Чомусь здається, що тут мої втрати свідомості не працюватимуть, а дуже хотілося б.

Мужик на троні посміхається, показуючи вовчий оскал, й навіть хмикає.

– А як ще звертатися до нашої майбутньої імператриці? 

Хм, виходить ми ще в Саарі?

– Що за Едельвейс?

– Мій палац, мої володіння, а ще майбутня назва Саари. Я знаю, що ти не звідси. Знаю, що ти невільниця у руках Сеера і його полонянка, крім нареченої. Не хочеш помститись йому?

Ого, та тут змовою пахне. Цікаво ж як. А я пряму у гущі подій.

– Спочатку маю дізнатись хто ти. – Спокійно кажу. І чхати, що я все ще на підлозі у ногах цього патлатого. Сил чомусь немає підвестись на ноги.

– Я Едель. – Знову посміхається. Але очі схожі на кригу. Вбивчу кригу.

– Едель, головний в Едельвейсі. – Хмикаю. Важко стримати сміх. Ну невже дійсно тут з фантазією туго?

– Саме так, Леля.

От від звуку свого імені у його устах аж смикаюсь. Якось так неприємно він його каже.

– І ти хочеш, щоб я зробила, що? – Примружуюсь й намагаюсь непомітно роздивитись все і всіх навколо. Тут якось так темно і непривітно, що виникає єдине бажання: якомога швидше забратися звідси.

– Вбий його. – Спокійно, ніби пропонує випити кави.

– Ось так просто? – Дивуюсь. – Чого ж сам не вб'єш?

– Підібратись до Сеера важко. Особливо мені. А ти вже поруч з ним, постійно. Невже не хочеш стати вільною? Я знаю, що ти не справжня принцеса Ремаксу, хоч і виглядаєш, як вона. То що?

– Я вже маю прийняти рішення?

– Ні, – байдуже хмикає, – погостюй, раптом сподобається у мене.

“Оце вже ні” – думаю й встаю на ноги.

– Проведіть наречену нашого імператора у найкращі покої.– наказує Едель й до мене підходять двоє зі шкірою змії. Вони не торкаються мене, тож просто встають поруч й наставляють довгі мечі в груди. – Немає чого боятись Ліліано. Це лише заради нашої безпеки допоки ви не приймете рішення. Ми знаємо, що на вас печать Сеера, тож рекомендую зробити це якомога швидше, інакше ми змушені будемо вас вбити.

“Сюрприз, так?”

Йду під мечами, наче на заклання, темним коридором. Тут темряву не допоможуть прогнати навіть тисячі факелів. Саме місце холодне й порожнє, бездушне.

Тіло після пережитого болить. Обличчя теж. А ще хочеться кричати від злості. Знову. Як же мені так пощастило, а? Мало того, що потрапила в інший світ, стала заручницею, на мені поставили тавро, як на кобилку, так тепер опинилась в Еделя якогось, який мріє вбити Сеера. Наче не достатньо було всього цього, наче це було пригодою від якої я отримувала кайф!

Більше ніколи у житті я не піду до ворожок! Ніколи! Бачу мій список з табу з кожним днем має все більше пунктів: ніколи не виходити заміж, особливо за таких, як мій колишній, ніколи не ходити до ворожок, ніколи не слухати Дашку!

Так, от Дашка корінь проблем!

Цікаво, як вона там? І Шаала? А ще цікаво, що зараз робить Сеер? Він казав, що завдяки печаті завжди знайде, тож тепер хочу знати, чи прийде за мною. Тим паче ж не просто так він тягнув мене у ту Долину, можливо не захоче залишатись без невільниці…. Так-так, знаю, крім проблем я йому нічого не принесла, але я ж не навмисно, та й він сам винний: вирішив показати який крутий і сильний. Тільки не на ту натрапив!

Покої, як їх назвав Едель, швидше нагадують темницю: темні стіни у плісняві, дірка у стіні нагадує певно вікно, ліжко без матраца, і...все. Ні туалету, ні ванної кімнати чи хоча б чогось, що її нагадувало б. Нічогісінько.

– Це покої? – Кривлюсь до двох Змій. Але вони мовчки тикають в спину мечами змушуючи зайти й зачиняють за мною двері.

“Супер! Просто клас!”

Підходжу до вікна й від шоку мало не сідаю на підлогу: палац цього Еделя стоїть на кам'яній горі, а внизу хвилюється море, ласкаючи хвилями камінь. Погода так і не покращилась, все ще йде дощ, дме вітер, а чорне небо важко висить над землею. Десь далеко чутно гуркіт грому й видніються блискавки.

Відходжу від дірки у стіні трохи далі й сідаю на дерев'яне ліжко без матраца.

– От за що мені це?

Знаю, розмова з собою перша ознака шизофренії, але ж так приємно поговорити з людиною, котра тебе розуміє, правда?

“Так, це вже дійсно пахне божевіллям. Хоча… може й так і є? Може я втратила глузд? Або сплю? Точно! Це все просто сон! Реалістичний, але сон. Скоро я прокинусь дома, визирну у металопластикове вікно й побачу сніг, авто, тролейбуси. А ще нормальних людей. Господи, як я скучила за людьми.”

Двері відчиняються з таким гуркотом, що аж здригаюсь від несподіванки. У мої “покої” заходить Едель поправляючи корону на голові.