Читати книгу - "Син тіні, Олесь Ульяненко"

Ми доїхали Шулявської, колишньої Большевика, повернули на курс жовтого цідила автобуса за номером сімнадцять. Іноді Блох обертав голову, і як голова оберталася, то чорні провали очей взагалі ховали вираз, напевне, зляканого школяра, що вперше побачив оголену жінку, і не тільки, вона віддалася йому, і він від несподіванки закам'янів перед розкішшю зрілої жіночої плоті, — я не знаю, я не бачив. І голова його оберталася на Індустріальному мосту, де він спрагло шукав оживлення, але було надто рано. І Блох реагував на свою тінь. Але чомусь я був впевнений, що він дивився на витончену потилицю Лізки з по-домашньому зав'язаним вузликом волоссям; вона ледь висунула кінчика язика, правила авто трасою, повз зашмульгану зупинку Караваєвих дач. І голова Блоха коли-не-коли оберталася, а погляд оживав на синіх коліях, де квадрат дому відтіняв інший квадрат, а в дворах ще панувала фіолетова ніч і шипіла лезами рейок перша Васильківська електричка. Навряд чи він був задоволений. Він нагадував мужика, котрий скопав добрих три сотки городу, а зараз сидів і думав про іншу роботу. Йому тільки заважала жінка. Було видно, як вона його дратує, попри те, що один її погляд примушував битися шалено його серце. Напевне, так і з Лізкою. Напевне, таке воно, справжнє кохання: на межі ненависті.

Лякаючись непередбачених наслідків, а радше перестраховуючись, Блох повіз мене до себе, на стару квартиру з пробитим дахом, де чутно воркотання голубів, а в пластиковий тазок падає вода. Ми сиділи на тісній кухні, сьорбали чай, заледве перемовляючись: така собі статистична українська родина, заміс міщанства й інтелігентності. Одним словом: ракли. Ні пришити, ні прилатати. Тоді Блох витягнув білий з водяними знаками папір. Кімната дихала урочистістю. Блох обвів усіх зволоженим, більше розчуленим поглядом, чіпляючись кожної деталі, додаючи цьому ще більшої торжественності але нічого не сказав. Навіть глибокодумно не промовчав. Перед ним лежав дозвіл на відкриття фонду якогось там Гловченка. Папір засвідчило кілька державних печаток, кілька підписів, з радниками. А найголовніше, там стояв дозвіл Президента. Вгорі державний герб. Блох облизнув губи. І сказав здавленим голосом: «Від сьогодні — ви всі патріоти…» Лізка хихикнула, але напоролася на його скляний погляд і замовкла. Він ще раз, наче телекамерою, пробіг поглядом вперед, взад, донизу, на опухлі Лізчині очі, на прокушену її губу, на тендітну постать, що тремтіла під зеленим светром; тим поглядом, в якому смерть, сонце, любов, і сказав: «Все, іди туди, куди треба йти!»

Від Лізки тхнуло потом чужих чоловіків, і це його трохи збуджувало. Він підняв їй спідницю, повільно, так, щоб я побачив, і став водити там рукою. Він хихикав, приговорював: «Молодцем… Молодцем. Добра у мене жіночка…» — до цього Блох ніколи не називав Лізку жінкою. Він облизував губи і говорив: «Моя курва. Моя блядь». А ми мовчали, бо це була, без сумніву, Блохова перемога. Через фонд він буде відмивати всі гроші, що надходитимуть нелегальним шляхом. Частина перепадатиме раднику, але тут теж віднайдеться вихід. Блох, наче читаючи думки, подивився на мене: «Хочеш Лізку. Знаю, сука, що хочеш… Але треба ділом займатися. Візьми на себе монастир, той, що за Голосієво. У нас відтепер почалося інше життя. Відтепер у нас могутній покровитель…» — але не видно було, щоб Блох з того пишався.

Від того дня він ще більше пішов у тінь. Від того дня я займався структурами фондів: циркулюванням і надходженням грошей. Відкривалися ринки. Державний побор з'їдав майже весь заробіток, тому ми віддавали державі десять відсотків, а решта перекидалася на фонд. Всі гроші, зароблені на наркотиках, проституції, на торгівлі нелегальними документами, торгівлі живими людьми, а рахуй, теж проститутками, все надходило на фонди, на їхні філії, що я з того дня скажено розробляв. Мною було відкрите місце, що через кілька років називатися стало Китаєвською пустинню. За давніх часів тут, у Голосіївських лісових хащах, ховалися монахи-відлюдники, які робили вичитку одержимих бісами. Дурень валяється, а монах, об'ївшись корінців, знай читає якоїсь молитви. Кажуть, допомагало. Потім комсуки, через Лавру патріархату Московської церкви в передчутті кризи відкрили монастир Китаєвська пустинь, куди почав збиратися досить химерний люд. Коли наші дісталися туди, то там ледве-ледве жевріло життя. Ми почали торгувати деревом, переховувати товар, людей, перераховувати величезні суми на користь монастиря. Батюшка Прокопій, чи якось так його називали, навряд чи знав добре російську та українську. Ця скотина до того була мусульманином, турком, що сховався від своїх братів-терористів. Він тупо підторговував гробами. Якось серед ночі від синіх озер в тиші ми почули кроки. Лізка сиділа і курила позаду, свердлячи ненависну спину Блоха. Дорогою, що нагадувала серпантин, в поночі ряд у ряд рухалася неймовірна процесія з білих, тільки-но виструганих трун. Пахло сосною, чоловічим потом, бражкою. Ми намагалися їх зупинити, але один бородатий мужик, ґелґочучи незрозумілою мовою, витягнув обріза і бабахнув по машині. Наші наздогнали його біля самого монастиря і утопили в озері. Вони витягували його кожного разу, як тільки він знетямлювався, а потім знову опускали у воду. Він кричав і просився, але нарешті замовк. Труни продовжували свою подорож.

Одного гожого дня я заприятелював з доктором Оліховичем. Симпатичний чолов'яга, він розповідав мені довгі історії про гармонійне перелаштування світу, він був чистої води буддистом, в темному англійському костюмі, з білими манжетами, з пробором посередині, наче лорд, зализаний і напахчений найдорожчими парфумами. За добрим коньяком, за справжньою кавою, що її готувати умів тільки я, за розмовами про Моцарта і квантову механіку, про розширення свідомості, про платонічне кохання і зоофілію ми проводили вечір, аж поки доктор не розповів свого секрету: він підробляв тим, що у дітей злиднів вирізав одну нирку, часто ставлячи брехливий діагноз. Коли я розповів цю банальну, можливо, давно відому історію Блоху, то він забігав кімнатою, закричав не своїм гласом, тріснув Лізку по задниці: «Підвалило роботи… Негайно притягни сюди доктора!».

Доктор був романтиком своєї справи і взагалі романтично налаштованою особистістю, доволі обдарованою, бо на першому курсі медичного університету він писав широкі оди на честь правителів, ректорів і деканів. Це мало наслідки за дефіцитом обдарованості, які гибіли на кухнях або по мордовських таборах. Доктор міг годинами тинятися вулицями міста, весь торжествено піднесений, з палаючими очима, споглядаючи, зовсім по-шиллерівськи виставивши ногу,