Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Син тіні, Олесь Ульяненко 📚 - Українською

Читати книгу - "Син тіні, Олесь Ульяненко"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Син тіні" автора Олесь Ульяненко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 28 29 30 ... 66
Перейти на сторінку:
прекрасні будинки ненаглядного минулого. Доктор Оліхович кохався на бароко, а ще годинами міг розповідати про жовті прохідні двори, з ліпленими статуями, колонами, повитими мороком таємничості й чарівністю загадок, кохання і пороку. Він не знаходив собі місця, якщо вихідного дня не надибував нового дому, що давав наснагу для роздумів, доволі глибоких і філософських. І це вражало його серце так сильно, що доктору бажалося занотувати це до грубезного зошита, розквітчаного віньєтками, трояндами, холодними і розсудливими фразами великих філософів. Доктор завжди порівнював будинки з людьми. Останнє складалося не на користь людства. Хоча людство доктор теж любив, ніжно і трепетно вболіваючи за його майбутнє: він навіть писав листи до ООН або до самого Президента Сполучених Штатів. Він навіть отримав відповідь, чому був несусвітньо радий. Доктор Оліхович говорив завжди ніжним, вуркітливим тоном, вібрував вдало голосом, витренуваним перед люстром, як диктор телебачення — від сексуальних перепадів до пафосного гніву. Він любив своїх родичів, що мешкали десь на березі Азовського моря, і постійно надсилав їм грошові перекази. Він ніколи не говорив про політику і політиків, бо чомусь вважав їх за дебілів, а їх заняття вартим психіатричної лікарні. Доктор Оліхович прославився у вузьких колах як естет. Чепурним, зібраним, з сивіючою борідкою і вишуканими манерами. У Лізки, коли вперше побачила його, загорілися очі, і вона сказала, що оце виховання, не те, що ви з Блохом, — бики і конюхи. Оліхович ненавидів слово «несправедливість». Якщо він видаляв у когось без його відома нирку, то мотивував це виключно тим, що у нього надто багато родичів і подорожчала квартплатня, що його колекція марок з різними палацами, будинками, колізеями досить давно не поповнюється. А найголовніше — він же доктор Оліхович. Він мав коханку і коханців. Як і кожен модний чоловік, доктор Оліхович був романтиком і бісексуалом.

Але дощовими вечорами, коли морок опадав як щось суттєве, як те, чого можна торкнутися пальцями, і це зробиться в одну мить можливим, як перша пекуча любов розкидає волосся вашою щокою, торкнеться вологими губами; але дощовими вечорами, особливо літом, я любив його слухати під нестерпне, але чарівне дзеленькотання птахів, ми переставляли тупо шахові фігури, бачачи, як в далеких лугах цвіте гречка, повітря нижуть стрижі: знову дощ, і це радувало; а дощовими вечорами, у повній безнадії, з придихом сірки, під тріск невимовний, далекий лускіт цикад я любив його слухати, заворожуючись дивними пасажами, колообертами цілих систем; його слова, здавалося, завмирали на якусь мить, затим розбігалися чорнилом по неякісному папері. Він, як і кожен порочний чоловік, говорив пристрасно, а не палко, відтісняючи вас з велетенського життєвого простору, відсилаючи в неіснуючі світи, в далечінь уяви, де йдуть дощі на Антильських островах, а там довгоногі оголені мальтійки. Оліхович вдало варив воду. І всі, від путанок до обдурених домогосподарок, мріяли про сивоволосого, з благообразною борідкою доктора Оліховича.

А перед цим одного гожого дня я з'явився між трьома велетенськими рядами ліжок, — це скопище гноюшників, гомиків, старців називалося лікарнею, — тут тхнуло корвалолом, хлорованими простирадлами, лізолом, купами запрілих у передсмертній конвульсії тіл, прогірклою кашею, ненароком санітарами і хворими перемішаною з сечею. Тут розкидав общипані крила відчай. Я крокував між рядами хворих людей, що вже навряд чи відчували саму потребу лікування, котрим вже нічого не допомагало, і чим більше я бачив смолянисту жагу в їхніх очах, готовність жити, викликану ліками, тим більше, тим глибше мене вкидало у холодну байдужість, а вони тяглися до мене вигаслими поглядами надії.

А перед тим Блох, вже у своєму новенькому офісі, обставленому десятками непотрібних речей, за блискучим, відполірованим ручним методом столом, де бовталося його чомусь гостроносе відображення, говорив низьким сиплим голосом, щоб я їхав і привіз сюди Густава Оліховича. Я вже не говорив Блоху нічого, тільки помітив маленький синець під оком, у самій лунці, де проміння зморщок. Я вже нічого не говорив Блоху, розуміючи його, як він глибоко в тіні, як його роз'їдали ревнощі за Лізкою, божевільні гроші, яких він навіть і не уявляв отримати. Він балушив очі, вибльовуючи слова: «Я хотів заробити собі на будинок…» — але гадати, що Блох дійсно заробляв собі на будинок, дурнувата помилка. Тому мені ліпше остерігатися або мовчати. Я намагався відшукати дорогу за кордон, але з того нічого не вийшло. Хтось доклав Блоху, і він з'явився у повному супроводі, зі здоровенними мужиками з битими мордами, з охороною в міліцейській формі. Я спаковував валізу. Тільки зайшов Блох, я поставив валізу на місце і пішов перевдягатися. Блох стояв посеред кімнати, засунувши руки до кишень, розхитувався, а потім сказав тільки одне: «Ну, ну, ну…» — і вийшов, витягуючи за собою ескорт.

Ночами я думав про Лізку. Я знав, що вона навряд чи така, але я пам'ятав і жив тим ранком, вечором, і особливо ранком на Караваєвих дачах. Я пам'ятав її, всю по-хлопчачому завмерлу за кермом, тендітну і тремтячу, з мішками під очима, з чистим поглядом; внизу вимальовувалися, над синіми коліями висли квадрати приватних будинків, ліхтарне світло розливалося зеленими вогнями, синіми — давив мороз. І мені останнім часом доводилося мовчати, — іноді втома нагадує покірність.

І ми мчали полудневим часом прямо на розпечену сонячну кулю. Густав Оліхович розповідав мені про нове у психології, про новітнє у трансцендентній функції, але розмова не клеїлася, бо, як кожен добропорядний збоченець, доктор починав розуміти, що у нашій розмові, незважаючи на лагідне сонце, на затишок у природі, щось, видно, у наших стосунках змінилося, і тому очі його зателіпалися у виїмках черепа, наче він ловив щось тривожне у цьому червневому повітрі, напоєному сонцем, невимовною радістю, яка солодко ламала всі наші кісточки. Початком він з тривогою слухав кипіння протекторів, потім дослухався до приймача, але все боявся заговорити, наче зараз перед ним відкриється божевільна правда, після чого Оліхович не зможе жити у цьому світі.

Тоді він несподівано починає говорити про матір, — від нього тхне ліками, дорогими парфумами; його гарної форми каламутні очі, опущені в невідомість рядових прогулянок, зволожуються досить по-театральному, тому він витягає хустку. Він оповідає знову пристрасно., наче це не мати, а його жагуча коханка або наступна жертва: за лобовим склом перекочується сонячна куля, летить над Голосіївським озером. Тоді він починає оповідати — хриплим, зламаним голосом, глухим, як у старого алкоголіка, і тоді перед вами старий чоловік, напомажений, випрасуваний, як цирковий клоун, — він оповідає з патетикою шкільного оповідання, як мама довго помирала. Він описує все дослівно, до найдрібніших деталей, включаючи

1 ... 28 29 30 ... 66
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Син тіні, Олесь Ульяненко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Син тіні, Олесь Ульяненко"