Читати книгу - "Гімназист і Чорна Рука, Андрій Анатолійович Кокотюха"

що бовваніли в сутінках, — а інший у бігах До того ж Аркаша Сопля справді має виходи на тих, хто робить фальшиві документи. За моїми даними, вони із Зозулею були не найкращі друзі та все ж досить добре знайомі. Щось підказує мені, Івановичу: щоденник гімназиста забрав саме він. Через це й сварка в них сталася, через цю реліквію Сопля й зарізав Зозулю. Пронюхав від того про цінність украденого. Зозуля, гадаю, торгувався зі Стрельцовим. Боявся ного, тож вирішив зникнути, зробити нові документи. Вийшов на Соплю, той дізнався, що до чого — і вирішив сам заробити.

— Думаєте — ще не продав?

— Може, — кивнув відставний міліціонер. — Але товар специфічний. На нього є лише один покупець. Він сам шукає реліквію, і двічі не платитиме. Тим більше, вбивцю не шукають — замість Соплі Олеся посадили.

Тим часом осінній вечір упевнено проник до Києва. Стало трохи прохолодніше.

— Тобі вже час додому, — повторив Шпиг. — Далі я вже сам. Десь тут, на Подолі, його лігво. Притягну справжнього вбивцю за шкірку в поліцію. Олеся звільнять.

— Я з вами, — рішуче сказав Юрко. — Я ж вам допоміг, і ви це визнали.

Поруч заворушився Джентльмен, гавкнув, нагадуючи про себе.

— Ми допомогли, — швидко виправився гімназист. — І проганяти нас зараз не по-товариськи.

Шпиг смикнув себе за вус.

— Так то воно так, Івановичу. Але тягти тебе... — пес знову гавкнув, і детектив так само уточнив, — тягти вас до розбійницького лігва я не маю права.

Станеться з тобою якась чортівня, то твоя матуся мені голову відкрутить. А батько по судах затягає.

— І все одно ми з Джентльменом нікуди не підемо.

Шпиг укотре пошкріб потилицю.

— Тоді гуляйте тут. Я спіймаю Соплю, покличу поліцію, а ви будете глядачами. Домовились?

Не надто подобалася Юркові така пасивна роль, та робити нічого — згодився.

Шпиг розчинився в сутінках, а гімназист із бульдогом лишилися біля щойно відбудованого кінотеатру «Жовтень» — нудитися. Аби чимось зайнятися, Юрко знайшов палицю і почав кидав її в різні боки, а Джентльмен гасав, щоразу знаходячи й приносячи її в зубах. Хлопець приготувався чекати довше, але раптом перед ними наче з повітря виник детектив. Сам, без супроводу, і вигляд у нього був трохи розгублений.

— Утік? — видихнув Юрко, передбачаючи найгірше.

- Розминулися, - роздратовано буркнув Шпиг. — Там, де я хотів знайти Соплю, він три дні ночував, а сьогодні вдень забрався геть. Міняє місця, такі їхні звичаї.

— Знаєте, де він буде тепер?

— Спробували б мені ті гаврики не розказати, — відставний поліцейський потер лівою долонею правий кулак. — Але Сопля буде там десь аж за дві години. Нема чого вам із собакою ще товктися, час убивати. Йдіть уже, кажу.

— А ви?

Шпиг показав рукою вперед.

— А я теж додому. Не тинятися ж Києвом. Пересиджу — й далі на полювання.

— Далеко?

— Михайлівський провулок. Заодно прогуляюся.

— Тоді ми погуляємо з вами. Час для мене, пане Шпиг, зовсім ще не критичний.

Відставний поліцейський хотів щось заперечити. Та, видно, стомився сперечатися.

— Гайда. Чаєм пригощу, з бубликами.

Жив Назар Захарович Шпиг трохи нижче від Михайлівської площі, у самій глибині провулку, у невеличкій квартирі на першому поверсі.

Власника будинку витягнув колись із кримінальної халепи, тож плату за житло вносив доволі символічну. Коли звільнився З ПОЛІЦІЇ, ця обставина стала в пригоді. А щедрому хазяїнові відставний поліцейський часом допомагав безкоштовними порадами.

Наблизившись до парадного, детектив поліз по ключ.

З темряви раптом гаркнули:

— Руки! Руки з кишені!

Голос видався Юркові знайомим. Де й коли чув — не пам’ятав, але не так давно, це точно.

Завмер Шпиг. Та, схоже, зовсім не злякався.

— Револьвер у мене в правій. Мені б двері відімкнути. Ключ не стріляє.

— Пащекуєш з начальством, Назаре Захаровичу.

Враз гімназист згадав. Не бачив, який на вигляд поліцейський полковник Медвідько, та голос згадав — говорив саме він.

— Так у гості до мене кортить, що під дверима мерзнете?

— Цс ти, Шпиг, до мене в гості поїдеш. Заодно й згадаєш, де наша управа.

У світло ліхтаря ступив опецькуватий, навіть у цивільному пальті схожий на грушу, чоловік із широким, ледь приплюснутим носом.

— А ви, панове, ніяк не подорослішаєте. Все гарикаєтесь, — озвався ще один голос.

Поруч із Медвідьком став високий, значно молодший за поліцейського чоловік у цивільному. Юрко здогадався, хто перед ним: Стрельцов, керівник приватної охоронної фірми, з вигляду — колишній офіцер.

— Бачу, собаку з того будинку ви таки пригріли?

— Сам живу, як бачите. Веселіше. Це злочин?

— Про справжні злочини давайте поговоримо або у вас у квартирі, або — пройдемо до поліцейського відділення, — сухо промовив Стрельцов, підтягуючи чорні лайкові рукавички. — Або поїхали до мене в офіс, там тихо й спокійно.

— Чим це я зацікавив солідну охоронну контору?

— Не заговорюй зуби! — гаркнув Медвідько. — Вирішуй, де будеш признаватися!

— В чому, пане полковнику?

Аж тепер обоє звернули увагу на Юрка, що принишк і навіть намагався відступити подалі.

— Це що таке? — Медвідько тицьнув на хлопця пальцем.

— Не що, а хто, — спокійно поправив Шпиг. — Учень восьмого класу Першої зразкової гімназії Туряниця Юрій Іванович.

— Що тут робить гімназист у такий час? Живе поруч?

— Ні, — відповів Назар Захарович, жестом підкликав Юрка до себе, той слухняно наблизився. — З дому тікає. Хуліган, вчиться погано, вранці матуся знайшла цигарки. А ще по непристойних сайтах лазить.

А далі Шпиг зробив те, чого Юрко від нього не чекав.

Замахнувся коротко.

Раз — і влупив потиличника.

Не сильно бив, але відчутно. Від удару в Юрка аж кашкет злетів з голови.

Дзявкнув бульдог, реагуючи на зраду.

— Ви чого! — щиро вигукнув Юрко, голос забринів, очі стали вологами. - Ви не маєте права!

— Мені твоя матуся таке право дала! — відкарбував Шпиг, і далі заговорив уже до Медвідька зі Стрельцовим: — Ви ж знаєте, чим я займаюся. Приватний розшук, дрібниці різні. В поліцію з цим батьки йти не хочуть. Ось, добрі люди їм мене порекомендували.

— Чому додому гімназиста не повели? — поцікавився Стрельцов.

— Затяг його до себе для профілактичної розмови. Не на вулиці ж, і не при батьках. Тут справа тонка, панове.