Читати книгу - "Хрест із сапфірами"

— Звичайно, ви ніколи не думатимете про таку людину, поки серйозно не задумаєтеся про неї. Його розум саме на це й розраховував. Та я почав думати про нього після двох-трьох подробиць із розповіді містера Енґуса. По-перше, залишається фактом, що містер Велкін любив довгі прогулянки. І потім ця велетенська записка на вітрині. І ще, найважливіше, дві речі, про котрі згадувала молода леді, подробиці, які не могли бути правдивими.

— Не нервуйте, — поспіхом додав отець Бравн, помітивши, як шотландець раптом захитав головою, — леді вважала, що вони правдиві. На вулиці людина не може бути цілком сама за мить до отримання листа. Вона не може бути цілком сама на вулиці, коли починає читати щойно отриманий лист. Поруч, доволі близько, мусив бути ще хтось, і він зумів бути психологічно-невидимим.

— Чому хтось мусив стояти біля неї? — запитав Енґус.

— Тому що, — відповідав отець Бравн, — хтось мусив їй принести того листа, окрім поштового голуба, звісно.

— Ви справді маєте на увазі, — енергійно втрутився Фламбо, — що Велкін носив дівчині листи свого суперника?

— Так, — сказав священик. — Велкін носив дівчині листи свого суперника. Розумієте, він мусив.

— Ні, я більше не можу ось так стояти й слухати, — вибухнув Фламбо. — Хто цей приятель? Як він виглядає? Як зазвичай одягаються ці психологічно-невидимі особи?

— Він одягнений доволі красиво, в червоне, синє та золоте, — швидко й точно відповів священик. — І в цьому яскравому й навіть кричущому костюмі він входить у Гімалая-Меншинз, і на нього дивляться чотири пари очей; він холоднокровно вбиває Смайза і йде вниз вулицею з трупом у руках…

— Преподобний отче! — зупинившись, вигукнув Енґус, — це у вас — маячня божевільного чи в мене?

— Ні, ви — не божевільний, — відповів отець Бравн, — просто не надто спостережливий. Ви не помітили такого чоловіка, як ось цей, наприклад.

Він швидко зробив три кроки вперед і поклав руку на плече звичайного листоноші, котрий поквапно й непомітно пройшов повз них у тіні дерев.

— Чомусь ніхто не помічає листонош, — замислено сказав отець Бравн. — А вони також мають свої пристрасті. І кожен з них має великий мішок, де легко можна сховати мале тіло.

Листоноша, замість того, щоб нормально повернутися, шарпнувся й упав на огорожу саду. Це був худий чоловік із світлою бородою й дуже ординарною зовнішністю, та коли він повернув своє перелякане обличчя, всі троє чоловіків були вражені його майже диявольською косоокістю.

***

Фламбо повернувся до своїх шабель, пурпурних килимів і перського кота, а на нього чекало багато справ. Джон Турнбул Енґус повернувся в кондитерську до дівчини, з котрою цей нерозсудливий молодий чоловік примудрявся надзвичайно комфортно проводити час. А отець Бравн упродовж довгого часу ходив засніженими пагорбами під зірками, розмовляючи з убивцею. Та ніхто ніколи не дізнається, про що.

Честь Ізраеля Ґав

Бурхливий вечір оливково-срібних кольорів переходив у ніч, коли отець Бравн, загорнувшись у сірий шотландський плед, дійшов до краю сірої шотландської долини й помітив дивний замок Гленджил. Замок був розташований біля ущелини, ніби в глухому куті, котрі бувають десь на краю світу. Замок мав зелений дах і гострі шпилі кольору морської хвилі, зроблені в стилі французьких або шотландських замків, котрі нагадують англійцям зловісні шпичасті капелюхи казкових чарівниць; соснові ліси довкола замку можна було порівняти з величезною чорною незліченною зграєю птаства. Цей пейзаж викликав у думках усіляку чортівню. Місце справді було сповите хмарами гордині, божевілля, якогось таємничого суму, що тяжіють над благородними домами Шотландії частіше, ніж над іншими нащадками людського роду. В крові у шотландців є подвійна доза отрути, котра зветься спадковістю: вони — аристократи, котрі вірять у свою родовитість, і кальвіністи, котрі вірять у своє посмертне приречення.

Священик на день вирвався, залишаючи справи в Глазго, щоб зустрітися зі своїм другом Фламбо, аматором-детективом, котрий у замку Ґленджил розслідував разом із детективом-професіоналом життя й причини смерти останнього з графів Ґленджил. Ця таємнича особа була останнім представником роду, котрий зумів вирізнитися доблестю, безумством і підступністю навіть серед похмурої шотландської знаті XVI століття. Ніхто не зайшов настільки глибоко в лабіринти честолюбства, як він, у незліченні палати брехні, збудовані довкола Марії, королеви шотландців.

Скоромовка, котру придумали в цих околицях, добре відображала причини й наслідки їхніх відвертих махінацій:

Як весняний день для живого дерева,

Так черлене золото для багатого черева.

Упродовж багатьох століть у цьому замку не було пристойного лорда. В часи вікторіянської епохи здавалося, що їхні дивацтва вичерпалися. А от останній з Ґленджилів підтримав родову традицію, зробивши те, що йому залишалося. Він зник. Я не маю на увазі, що він виїхав, ні. Згідно з усіма підрахунками він постійно був у своєму замку, якщо взагалі існував. А згідно з записами в церковних книгах і в червоній книзі знаті він таки існував, та ніхто не бачив його особисто.

Якщо ж хтось його й бачив, то лише самотній слуга, щось середнє між конюхом і садівником. Він був такий глухий, що ділові люди вважали його німим, а більш проникливі стверджували, що він — недоумок. Виснажений рудоволосий селянин з чітко вираженою щелепою, впертим підборіддям і надзвичайно блакитними очами звався Ізраель Ґав. Здавалося, він живе сам-один у цьому безлюдному маєтку. Але енергійність, з якою копав картоплю, і регулярність, з якою зникав у кухні, давали підстави вважати, що справді прислуговує господареві; та дивний граф постійно ховався в замку. Якщо би суспільство зажадало інших доказів, то на всі запитання слуга вперто відповідав, що графа немає вдома. Якось уранці до замку викликали місцевого старосту й пастора (родина Ґленджил належала до пресвітеріянської спільноти). Вони з’ясували, що садівник, конюх і кухар в одній особі став ще й трунарем, запакував тіло свого родовитого господаря в труну й поховав. Що відбулося після цієї події, ніхто до ладу не знав, поки через два-три дні туди не прибув Фламбо. А тіло графа Ґленджила (якщо це було його тіло) в цей час покоїлося на маленькому кладовищі на пагорбі.

Коли отець Бравн пройшов крізь похмурий сад і увішов у тінь замку, хмари згущувалися й у вологому повітрі запахло грозою. На фоні останнього пасма зеленкаво-золотистого вечірнього неба він побачив чорний людський силует — це був чоловік у циліндрі з великою лопатою на плечі. Таке поєднання нагадувало церковного сторожа або могильника, та отець Бравн пригадав розповіді про глухого слугу, котрий копає картоплю, і все