Читати книгу - "Конкістадор"

із щенятами. Касик запросив мене до столу, зауваживши, що побалакати й домовитись можна й за обідом. Мене почастували якимось питвом — гірким, але смачним. Я вже давно мучився спрагою, тому висушив усе залпом. Один зі служок знову наповнив келих, і я легко перехилив його вдруге. Потому відчув, як у голові приємно запаморочилось. Я усвідомлював, що це недобре, але все-таки прагнув випити ще. Я знав, що у багатьох народів уживати алкоголь не було незаконним, і каніби, безумовно, належали саме до таких. А от у Теночтитлані пити на-стоянку агави та інші подібні напої було заборонено. Утім, я вважав, що нехтувати гостинністю канібів буде неввічливо. Придивившись пильніше до гурту біля вогнища, я збагнув, що взаємна прихильність полонених та вартових була спричинена духом найрозпуснішої пиятики. Тож я вирішив покластися на волю обставин. Я ніколи раніше не піддавався сп’янінню, але швидко збагнув його небезпеку: ти поринаєш у таке раювання, що цей стан хочеться продовжити якнайдовше. Прихильність канібів могла означати лише одне: вони приймають нашу пропозицію дружби. Мою чарку знов налили по вінця й принесли полумисок з їжею. Лише тепер я збагнув, наскільки я зголоднів. Я набирав повний рот гарячої та смачної заливки, вихоплюючи шматки м’яса з бульйону так стрімко, що навіть не боявся обпекти пальці. Касик розпитував про наш корабель і вихваляв його, кажучи, що ще ніколи не доводилось йому бачити так гарно зробленої «піроги» — так він назвав корабель. Я дякував за похвалу й віддавав лестощі сторицею, розхвалюючи судна канібів, а сам продовжував бенкетувати. Раптом я намацав щось тверде, поперхнувшись, виплюнув те, що спершу вважав за кісточку. Поклавши неїстівну річ на долоню, роздивився пильніше й здригнувся від жаху. Жодних сумнівів: це було обсидіанове кільце, яке Маоні носив у носі. Пригадую лишень, як підвівся й вихлюпнув рештки у полумиску на вождя, котрий знову зловісно розреготався. Голова пішла обертом, я заледве тримався на ногах. Я стиснув руків’я меча, ладний ринути у бій, та цієї миті з чагарників вигулькнув гурт канібів. Заходячись реготом, вони винесли з лісу чоловіка, обличчя якого вкривало сукно. Коли сукно рвучко стягли, я переконався, що то мій помічник. Маоні був живий-здоровий! От тільки його ніс позбавився звичної прикраси — безсумнівно, саме вона лежала на моїй долоні.

Трава 12

Ми вирушили в путь на світанку, прихопивши провіанту на п’ятдесят днів, і я гадав, що цього часу стане, щоб дістатися землі на тому боці моря. Після прикрих хвилин, яких я зазнав через командира канібів, я вирішив більше не наближатися до островів. Жарт, на жаль, виявився не зовсім безневинним: згодом я дізнався, що покуштував м’яса сигуайського вождя, саме того, що впав з плечей свого ад’ютанта, тікаючи. Моєму шлункові та моїй совісті довелося сутужно: ось як я подякував йому за гостинність, як віддячив за всі втіхи кокомордану!

Касик канібів відпустив нас, усвідомлюючи, що краще жити у мирі з підданими Уїцилопочтлі, аніж пізнати на собі всю потужність Теночтитлана. Поза тим, прагнучи розпрощатися по-доброму, вождь наділив нам чимало хліба, який роблять з юкки, котру наші господарі називали «касабе», вельми слушно для нас, адже такий хліб може зберігатися тривалий час, зовсім не псуючись. Моя команда зібралася геть уся, трюм було заповнено необхідними припасами, палубу відремонтовано, витесано нове весло. Звісно, всіма неприємностями, які спіткали нас у подорожі, ми мали завдячувати двом членам команди, утім, тепер команда справді згуртувалася. Усі переконалися, що вороги та небезпека чатують зовсім не на нашій палубі.

Очерет 13

Острови лишилися позаду. Обрій знов обернувся на широке викінчене водне коло. Віднині ми нічого не знали про світ навколо нас. Ніхто раніше не запливав далі за острів Кіскея. Принаймні такої подорожі у літописах не збереглося, тож не було й мапи, яка б підказала, що чекає на нас попереду. Попри те, я не мав сумніву, що наша Земля — кругла: якщо ми нічого не зустрінемо на своєму шляху, то, зробивши повний оберт, повернемося до західної окраїни володінь мешиків. За моїми міркуваннями, землі Ацтлану, якщо вони справді існують, — мали б знаходитись ближче на схід, ніж на захід, отже, у нас попереду — ще довший шлях; радше за все, на нас ще раніше чекали інші береги.

Окрім Маоні, мало хто з команди ясно розумівся на моєму плані. Після численних пояснень і безлічі експериментів з круглими плодами та іншими кулястими об’єктами, котрі лишень знайшов у нас на борту, я усвідомив, що не в змозі довести своїй команді, що, утримуючи курс на схід, ми досягнемо заходу, тож я вирішив надалі не марнувати часу на зайві розмови. Мої люди просто втішалися думкою про повернення додому — чи то зі сходу, чи із заходу — байдуже. Для мешиків головною принадою, яка змушувала їх веслувати, була мрія стати володарями земель, які нам ще належить завоювати. А от уастеків, навпаки, гнало вперед відчуття свободи — для них наша подорож була способом уникнути жорстокого гніту, який поневолював їх на батьківщині. Донині всі ці міркування не суперечили уявленням моєї команди про те, як влаштовано світ: більшість мешиків та уастеків вважали, що щойно ми дістанемось закрайка горизонту, впадемо у прірву. Решта вірила в існування лихого бога моря, котрий буцімто заборонив людям втручатися у його володіння. Дехто навіть згадав про Амаліналлі — Великий смерч на кшталт ока, навколо якого вода закручується у нещадну спіраль, котра впивається у Землю до самої глибочіні, змішуючись з киплячою лавою у самому центрі світобудови.

Я точно вмів визначити, коли жага до слави поступалася місцем найгіршим передчуттям — і навпаки. Коли ми йшли спокійним морем, усі душі сповнювалися сподіваннями на краще, і розмовляли ми про багатства, що на нас чекають. Та варто було морю лише трохи збуритися, коли хвилі гойдали корабель з боку в бік, як на палубі запановувала гнітюча тиша, обличчя полотніли, як у мерців, темні вірування моїх веслярів втілювались у їхніх молитвах про заступництво будь-яких богів. Але ми досі гадки не мали про справжню лють, на яку здатен Повелитель морів.

Як я вже казав, у кожного члена команди були власні причини вирушити у цю небезпечну подорож. Уастеків провадило вперед прадавнє прагнення свободи, непохитне бажання звільнитися від гніту завойовників, мрія про втечу у майбутнє — незбагненне, але все-таки не таке зловісне, як їхнє нещодавнє минуле. Мешиків же, окрім прагнення втекти з ув’язнення, скеровувало честолюбство: вони прагнули не лише стати володарями відкритих земель, а й оповитися величчю володарів,