Читати книгу - "Клуб «Мефісто», Тесс Геррітсен"

Криміналістка Ерін Волчко вже чекала на них. Щойно детективи ввійшли до кімнати, вона рвучко розвернулася від мікроскопа, над яким сиділа, й схопила теку зі столу.

— Мусите виставитися, — сказала вона. — З цим довелося попрацювати.

— Ти завжди так кажеш, — завважив Фрост.

— Але цього разу — серйозно. Думала, цей буде найпростішим з усіх доказів із першого місця злочину, а натомість довелося носитися тут як скаженій, щоб зрозуміти, чим же намалювали те коло.

— Не простою крейдою, — припустила Джейн.

— Ні. — Ерін передала їй документи. — Дивіться.

Ріццолі розгорнула звіт. На першій сторінці побачила знімки червоних плям на розмитому тлі.

— Я почала зі світлової мікроскопії великого збільшення, — почала розповідати Ерін. — Від шестисот до тисячі разів. Оці плями — частинки пігменту, яким було намальовано те червоне коло на підлозі кухні.

— І що це означає?

— Кілька речей. Тут видно різний ступінь забарвленості, тож частинки неоднорідні. Індекс рефракції теж змінюється, від 2,5 до 3,01, до того ж численні частинки — двозаломні.

— Тобто?

— Це безводні частинки оксиду заліза — цілком звичайна речовина, багато де в світі трапляється. Саме вона надає глині характерних відтінків і використовується художниками для отримання червоного, жовтого й коричневого кольорів.

— Наче нічого особливого.

— От і я так думала, аж поки не копнула глибше. Я припустила, що ці частинки — зі шматка крейди чи пастельного олівця, тож порівняла їх зі зразками з двох місцевих художніх крамниць.

— Збіги є?

— Жодного. Під мікроскопом різниця очевидна. По-перше, червоні гранули пігменту в пастельних олівцях показали знач­но менше різноманіття кольору та індексу рефракції. Це тому, що безводний оксид заліза в наш час переважно синтетичний, його виробляють, а не видобувають із землі. Зазвичай застосовують сполуку під назвою «червоний марс», суміш оксидів заліза та алюмінію.

— А ці гранули пігменту на фото не синтетичні?

— Ні, це природний безводний оксид заліза. Також називається гематитом, від слова «кров» грецькою, бо іноді він буває червоним.

— Природний використовується в художньому знарядді?

— Ми знайшли кілька особливих марок крейди та пастельних олівців з натуральним гематитом. Одначе крейда містить карбонат кальцію. А до промислово вироблених пастельних олівців зазвичай додають натуральний клей, щоб скріпити пігмент, — якийсь крохмаль, типу метилової целюлози, чи трагакантову камедь. Замішують пасту й пропускають через форму, щоб отримати олівці. У зразках з місця злочину немає слідів трагаканту чи будь-якого крохмалю. І карбонату кальцію не досить, щоб пігмент походив з кольорової крейди.

— Тож маємо справу з чимось таким, чого в художній крамниці не купиш.

— Не в нас.

— То звідки ця червона штука?

— Власне, поговорімо про червону штуку. Про те, що воно таке взагалі.

— Ти сказала — гематит.

— Так, безводний оксид заліза. Але в складі кольорової глини він зветься інакше — вохрою.

Втрутився Фрост:

— Це ж нею індіанці розмальовували обличчя?

— Людство користується вохрою принаймні триста тисяч років, її знаходили навіть у печерах неандертальців. Червона вохра по всьому світу використовувалась у поховальних церемоніях, можливо через схожість із кров’ю. Її знаходять у печерних малюнках кам’яного віку й на стінах Помпей. У давнину нею розмальовували тіла, прикрашаючи або ж ідучи на війну. І використовували в магічних ритуалах.

— І в сатанинських церемоніях також?

— Це колір крові. Він має символічну силу в усіх релігіях. — Криміналістка помовчала. — Та в цього вбивці неординарні смаки.

— Це ми вже знаємо, — завважила Джейн.

— Я маю на увазі, що він знається на історії. Бере для ритуальних малюнків не звичайну крейду, а примітивний пігмент, яким користувались у палеоліті. Його на подвір’ї не накопаєш.

— Але ж ти сказала, що червона вохра міститься у звичайній глині, — сказав Фрост. — То, може, і накопав.

— Ні, якщо його подвір’я десь поблизу. — Ерін кивнула на теку в руках Джейн. — Подивіться на результати хімічного аналізу, на те, що показала газова хроматографія та раманівська спектроскопія.

Ріццолі перегорнула сторінку, побачила роздрукований графік з численними спалахами.

— Поясниш, що тут до чого?

— Авжеж. Спочатку раманівську спектроскопію?

— Ніколи про неї не чула.

— Це археологічний метод для аналізу історичних артефактів. За допомогою світлового спектра речовини визначаються її властивості. Особливо цінне для археологів те, що сам артефакт при цьому залишається цілим, тож можна аналізувати пігменти на всьому, від обгорток мумій до Туринської плащаниці, жодним чином їх не пошкоджуючи. Я попросила доктора Ієна Мак-Евоя з факультету археології Гарварду проаналізувати результати спектроскопії, і він підтвердив, що зразок містить оксид заліза, плюс глину, плюс кремній.

— Це червона вохра?

— Так, червона вохра.

— Але ж ти це вже знала.

— Однаково було приємно отримати підтвердження. Тоді доктор Мак-Евой запропонував допомогти з відстеженням того, звідки походить саме ця конкретна червона вохра.

— Хіба це можливо?

— Метод ще на стадії дослідження, і в суді його за доказ не пропустять. Але докторові було цікаво, і він порівняв наш зразок із профілями вохри, зібраної по всьому світу. Він визначає концентрацію одинадцяти інших мікроелементів, таких як магній, титан та торій. Згідно з теорією, конкретне географічне походження відбивається у виразній комбінації мікроелементів. Це однаково що дивитися на зразки ґрунту з шини автомобіля й знати, що його свинцево-цинковий профіль відповідає шахтарським регіонам Міссурі. У випадку з вохрою ми перевіряємо зразок на вміст одинадцяти окремих складових.

— Саме тих мікроелементів.

— Так. І археологи уклали цілу бібліотеку місць видобування вохри.

— Навіщо?

— Це допомагає встановити походження артефактів. Наприклад, звідки походить пігмент Туринської плащаниці? З Франції чи Ізраїлю? Відповідь може допомогти зрозуміти, звідки сама плащаниця. Або прадавній наскельний малюнок — звідки художник узяв вохру? Якщо її джерело — за тисячу миль звідти, це свідчить про те, що або він сам подолав цю відстань, або існувала якась форма доісторичної торгівлі. Саме тому бібліотека джерел вохри така цінна. Вона дозволяє зазирнути в життя наших пращурів.

— То що відомо про наш зразок? — запитав Фрост.

— Що ж, — усміхнулась Ерін. — По-перше, він містить велику кількість діоксиду марганцю — п’ятнадцять відсотків, саме тому колір насичений, соковитий. Така ж пропорція марганцю — у червоній вохрі, якою користувались у середньовічній Італії.

— То вона італійська?

— Ні. Венеційці імпортували її. Коли доктор Мак-Евой порівняв повний склад мікроелементів, то побачив, що він збігається з одним конкретним місцем, де червону вохру видобувають навіть нині. Це острів Кіпр.

— Мені потрібна мапа, — визнала Ріццолі.

Ерін указала на теку:

— Я саме роздрукувала її з Інтернету.

Джейн перегорнула сторінку.

— Гаразд, бачу. Середземне море, південніше Туреччини.

— Здається, з червоною крейдою йому було б простіше, — завважив Фрост.

— І значно дешевше. Ваш убивця використовує незвичайний пігмент із загадкового джерела. Можливо, у нього є зв’язки з Кіпром.

— Або ж він веде з нами якусь гру, — припустив Фрост. — Малює химерні символи, використовує химерні пігменти. Наче хоче задурити нам голови.

Джейн вивчала мапу. Вона все думала