Читати книгу - "Загублений світ"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Третя конфігурація
У проміжній фазі стрімкий розвиток складностей у рамках системи приховує ризик неминучого хаосу. Але ризик є.
Іян Малкольм
Коста-Рика
У Пуерто-Кортес була злива. Дощ стукотів по даху маленького металевого сараю поруч із аеродромом. Змоклий до нитки Торн чекав, доки коста-риканський урядовець перечитає папери, знову і знову. Його звали Родрігес, і на свої двадцять він мав вигляд дитини. Уніформа сиділа на ньому кепсько й він боявся припуститися якоїсь помилки.
Торн глянув на злітно-посадкову смугу, де у ранковому світлі було видно вантажні контейнери, щільно притиснуті до днища двох великих гвинтокрилів «Г’юї». Едді Карр стояв там під дощем разом з Малкольмом, покрикуючи на робітників, які закріплювали затискачі.
Родрігес копирсався в паперах.
— Отже, згідно документів, сеньйоре Торн, ви прямуєте до острова Сорна…
— Правильно.
— І у ваших контейнерах лише транспортні засоби?
— Саме так. Дослідницький транспорт.
— Сорна — примітивне місце. Там немає бензину, жодних поставок, навіть якихось доріг, не кажучи вже про…
— Ви були там?
— Особисто я — ні. Місцевих людей цей острів не цікавить. Це дике місце, самі скелі та джунглі. Там немає жодного місця, де можна було б причалити човном, хіба що за дуже особливих погодних умов. Наприклад, сьогодні туди ніхто не попливе.
— Розумію, — відповів Тори.
— Я просто хочу, щоб ви були підготовлені,— сказав Родрігес, — до труднощів, які на вас там чекають.
— Я думаю, ми підготувалися.
— Ви взяли достатньо бензину для ваших машин?
Торн зітхнув. Нащо пояснювати йому це?
— Так, узяли.
— І вас їде туди лише троє: сеньйор Малкольм, ви і ваш помічник сеньйор Карр?
— Правильно.
Родрігес знову перетасував папери, ніби шукав якийсь прихований обман.
— У нас якісь проблеми? — спитав Торн, дивлячись на годинник.
— Ніяких проблем, сеньйоре. Ваші дозволи підписані генеральним директором департаменту біологічних заповідників. Вони в порядку… — Родрігес завагався. — Але це дуже дивно, що вам взагалі дали такі дозволи.
— Чому це?
— Я не знаю подробиць, але кілька років тому на одному з островів були якісь неприємності, і з того часу департамент біологічних заповідників узагалі закрив для туристів усі острови на тихоокеанському узбережжі.
— Ми не туристи, — сказав Торн.
— Я розумію, сеньйоре Торн. — Знову шурхотіння паперами.
Торн чекав.
На злітно-посадковій смузі робітники нарешті прикріпили контейнери.
— Дуже добре, сеньйоре Торн, — сказав нарешті Родрігес, поставивши штамп на паперах. — Зичу вам успіхів.
— Дякую, — відповів Торн. Він засунув папери в кишеню, і нахиливши голову під дощем, побіг на злітну смугу.
За три милі від берега вертольоти пробили шар хмар прибережних районів, вилетівши в ранкове сонячне світло. З кабіни «Г’юї», що летів першим, Торн міг роздивитися узбережжя. Він побачив п’ять островів на різних відстанях від берега — суворі шпилясті скелі, що підносилися над бурхливим синім морем. Острови знаходилися в кількох милях один від одного — без сумніву, це була частина старого вулканічного ланцюга.
Він натиснув кнопку зв’язку.
— Який з них Сорна?
Пілот вказав вперед.
— Ми називаємо їх П’ять Смертей, — сказав він. — Муерте, Матанцерос, Пена, Такано і Сорна, це он той великий острів, що далі на півночі.
— Ви бували там?
— Ніколи, сеньйоре. Але я думаю, там є місце для посадки.
— Звідки ви знаєте?
— Кілька років тому там були якісь польоти. Я чув, що з’явилися американці, які іноді літали туди.
— Не німці?
— Ні, ні. Німців тут не було з часів… не знаю, Другої світової. Це були американці.
— Коли це було?
— Точно не скажу. Можливо, років із десять тому.
Вертоліт повернув на північ, пролетівши над найближчим островом. Торн побачив нерівну вулканічну місцевість, що заросла густими джунглями. Там не було жодних ознак життя або перебування людей.
— Місцеві люди вважають ці острови нещасливими місцями, — сказав пілот. — Вони кажуть, звідти не приходить нічого доброго. — Він посміхнувся. — Але вони нічого не розуміють. Забобонні плебеї.
Тепер вони летіли над водою, Сорна була просто перед ними. Було зрозуміло, що це старий вулканічний кратер: червонувато-сірі кам’яні стіни, розмитий конус.
— Де причалюють човни?
Пілот показав у той бік, де море розбивалося об скелі.
— На східній стороні острова є багато печер, виточених хвилями. Дехто з місцевих називає цей острів «Ґемідо», що означає «стогін» — від звуку хвиль, що потрапляють усередину печер. Деякі з них простягаються під усім островом і у певні моменти крізь них можна проплисти човном. Але не за такої погоди.
Торн подумав про Сару Гардінг. Якщо вона прилетить, то приземлиться пізніше.
— В мене є колега, яка може прибути опівдні,— сказав він. — Ви б не могли її сюди доправити?
— Вибачте, — відповів пілот, — але в нас є робота у Ґольфо-Хуан. До вечора ми не повернемося.
— Що вона може зробити?
Пілот примружився, глянувши на море.
— Можливо, вона зможе дістатися сюди човном, — сказав він. — За годину море зміниться. Їй може пощастити.
— Ви повернетеся по нас завтра?
— Так, сеньйоре Торн. Ми прилетимо рано вранці. Це найкращий час, з огляду на вітер.
Вертоліт підійшов із заходу, піднімаючись на кілька сотень футів і переміщаючись уздовж скель, щоб було видно увесь острів Ґемідо. Він виявився таким, як і решта: вулканічні хребти і яри, густо порослі джунглями. З повітря це виглядало гарно, але Торн знав, як важко пересуватися такою місцевістю. Він дивився вниз, шукаючи дороги.
Гвинтокрил спустився нижче, кружляючи над центром острова. Торн не бачив жодних будівель та доріг. Гвинтокрил знижувався над джунглями. Пілот сказав:
— Через скелі тут дуже погані вітри. Багато повітряних ям. Це єдине місце на острові, де можна безпечно приземлитися. — Він глянув у вікно. — Так, саме там.
Торн побачив відкриту галявину, порослу високою травою.
— Ми сядемо там, — повторив пілот.
Острів Сорна
Едді Карр стояв у високій траві галявини, відвернувшись від хмари пилу, що її підняли два гвинтокрили, піднімаючись у небо. За кілька хвилин вони перетворилися на маленькі цятки, а звук їхніх двигунів стих. Едді примружив очі, глянувши вгору і сказав із відчаєм у голосі:
— Коли вони повернуться?
— Завтра вранці,— відповів Торн. — До того часу ми маємо знайти Левіна.
— Або принаймні зробити все можливе, — додав Малкольм.
А потім вертольоти зникли, сховавшись за високими обрисами кратера. Карр стояв із Торном і Малкольмом на галявині, оповитій ранковою спекою та глибокою тишею, що огорнула острів.
— Моторошно тут, — сказав Едді, натягнувши кепку на очі.
Едді було двадцять чотири роки, він виріс у Делі Сіті. На вигляд він був
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Загублений світ», після закриття браузера.