Читати книгу - "Де твій дім, Одіссею?, Тимофій Гаврилов"

— Я мав на увазі: без діамантів.

— Діаманти, скажу Вам по-секрету, штучні.

— І без паротяжиків.

— Паротяжики — для тих, котрі в дитинстві мріяли бути машиністами, проте їхні мрії не справдилися.

— Який би Ви мені порадили: механічний чи кварцовий?

— Механічний має свої переваги, кварцовий свої. Разом вони, однак, мають один великий недолік — надто ретельно відлічують час.

— Мені такий і потрібний, точний. Хіба це недолік?

— Великий недолік. Фатальний.

— Я з Вами не згідний. Краще мати точний годинник, ніж такий, із яким вічно запізнюєшся і не встигаєш, дратуєшся і хворієш.

— Нащо дратуватися? Крім того, зіпсутих годинників ми не продаємо.

— А хіба Вам так ніколи не було? Ви дивитеся на годинник, радієте, що маєте стільки часу, правильно його розплановуєте, а потім виявляється, що годинник на сорок хвилин відставав, і всі Ваші розрахунки до одного місця?

— Вічних годинників немає. Вічний — лише час. До речі, вічність часу — переконливий арґумент, щоб нікуди не квапитися.

— Але ж є годинники якісні, надійні, які служать довго і справно. Такого я і хотів би придбати.

— Стривайте, я маю щось для Вас.

— Що це?

— Хіба Ви не бачите?

— Годинник як годинник.

— Слушно. Одначе лише на перший погляд.

— Що Ви хочете сказати?

— Це особливий годинник.

— У чому його особливість, дозвольте поцікавитися?

— Цікавтеся, цікавтеся — я люблю, коли цікавляться. Люблю, коли мене запитують.

— От я й питаю.

— Це незвичайний годинник. Його особливість полягає в його незвичайності.

— А в чому полягає його, як Ви кажете, незвичайність?

— У шляхетності.

— В чому, в чому?

— В шляхетності — властивості, втраченій у нашу здрібнілу епоху. Цей годинник шляхетніше відлічує час.

— Як це?

— Час тягнеться повільніше.

— Ви хочете сказати, що він просто запізнюється? І це Ви вважаєте його перевагою?

— Він не запізнюється. Тобто, він не запізнюється так, як Ви це собі уявляєте.

— Як же тоді?

— Він узагалі не запізнюється.

— Але ж Ви щойно казали.

— Він змінює ставлення до часу.

— Даруйте, але я Вас не розумію.

— Не гарячкуйте. Якщо Ви купите цей годинник і прийдете до мене через рік, Ви будете цілком іншим. Годинник змінить Вас.

— Я ще ніколи не чув, щоб годинники змінювали людину.

— Ще й як! Хіба людина — не раб часу? Не слуга годинника, який показує час? Хіба не годинник маніпулює людиною? Хіба не він жене і примушує дратуватися, пітніти, підхоплювати запалення? Хіба не він викликає стреси і породжує булімію? Хіба не він спроваджує в домовину? Хіба не годинник примушує Вас зараз гарячкувати?

— Не годинник, а Ви. Ваші порожні балачки. Ваше шарлатанство!

— Ви мене ображаєте.

— Перепрошую. Все через те, що я поспішаю.

— От бачите.

— О четвертій їде мій поїзд. Я ще не маю квитка.

— Ви встигнете: зараз щойно п’ять по третій.

— Уже п’ять по третій?!

— Щойно п’ять по третій.

— Хіба Ви не розумієте? Я запізнююся!!!

— Це Вам так здається.

— Це реальність.

— Ваша реальність. Реальність, у якій Ви перебуваєте. І хоча Ви, як бачу, не маєте на руці годинника, Ви все одно залишилися його рабом. Жалюгідним рабом.

— Це Ви жалюгідний! З Вашими дурнуватими зозульками і пришелепкуватими паротяжиками! Ви!

— Ви знову ображаєте.

— Цього разу Ви почали першим.

— Я констатував.

— Тоді вважайте, що я теж констатував.

— От і гаразд. Годинник я б Вам усе одно радив купити. Не думайте, що я Вам його нав’язую. Він не дорогий. Не дорожчий, ніж інші.

Я махнув рукою і купив. Він виявився дійсно не дорожчим, ніж інші, і виглядав, зрештою, як звичайний наручний годинник. Розрахувавшись, я метнувся надвір і до трамваю, який саме стояв на зупинці. Притримуючи підборіддям, я защіпав на бігу ремінець. Тільки-но я його защепив, як усе відразу змінилося, стало інакшим, незвичним, дивним. Однак що тут незвичного? Що дивного в тому, що трамвай від’їхав і я на нього не встиг? Що через вісім хвилин приїде наступний і в мене більше, ніж сорок хвилин, до потяга? Цілих сорок хвилин, крихітна вічність! Завдяки цьому усвідомленню відлягло від серця, розтиснулись лещата, які його затискали, не тільки його, а й легені, думки, а з ніг відвалилися гирі з попущеними ланцюгами; тіло раптом вдихнуло, вільно й глибоко, вільніше і глибше, ніж досі, вдихнуло так, як не вдихало ніколи. Я подався в салон фріуланського морозива, мені дві кульки, будь ласка, фісташкову й динну, дякую, м-м-м-м, смакота, я їв і насолоджувався, морозиво мені ще ніколи так не смакувало. Здалося, що не може бути смачнішого, ніж виробленого у Фріулії.

Освідчення,

яке я залишив на картці морозивного меню перед тим, як повернувся на зупинку, куди саме в’їжджав трамвай:

«Італіє! Якщо я колись розпластаюся на твоїх берегах, це станеться з любові до тебе, твоїх томатів, піци й морозива».

Черствий хліб

У тому блаженному часі лежить мій перший конфлікт із зеленими. Я не політик і в політику не втручаюся, тримаючись від неї настільки далеко, як тільки спроможний триматися неполітик. Я сидів у Міському парку, на одній із дерев’яних лав із закрученими хижкою равлика спинами, що їх поставили над водою і на кожній з яких улітку і восени, взимку і навесні можна побачити милого барвистого метелика і такий самий милий і кольоровий напис «НАШІ САДИ».

Я сидів у НАШИХ САДАХ. Я любив ходити в НАШІ САДИ, доглянуті і доплекані, з підстриженими алеями і самополишеними хащами, з квітучими галявинами і затишними альтанками. Я сидів над озером, я не читав і не розмовляв, а якщо й розмовляв, то з сонцем і білими баранцями хмар, що рухалися отарами на полонині неба, з платанами, що скидали кору, і павою, яка замогильно кигикала, примостившись на дереві. Я лупав черствий буханець, який було шкода викидати і незмога їсти, один із тих хлібів, що складаються з чого завгодно, крім пшеничного борошна; я лупав його, кришив і кидав; підпливали качки, ракали і дзьобали, тупцяли навколо моїх ніг паркові щурі і зліталися голуби, підпливали риби і підбігали пси, підходили, муркочучи, коти і навіть одинокий віл, що забрів сюди невідь-звідки, аж здавалося, що його радше немає, ніж