Читати книгу - "Де твій дім, Одіссею?, Тимофій Гаврилов"

Цю розмову, нашу дивовижну і лагідну бесіду перебили і обірвали, видерши рештки хліба з моїх рук і облаявши нечуваними словами, представники, як спливло опісля, коли вже не було потреби що-небудь з’ясовувати, радикального крила організації «Чисте довкілля». Вони вчинили скандал, звинувативши мене в антигуманному ставленні до природи, у спробі її зруйнувати і — sic! — зґвалтувати. Та це ж маячня, виправдовувався я, цілковита нісенітниця. Я не ґвалтую, я годую — хлібом і сіллю, як у нас зустрічають високих гостей. Він годує їх черствими недоїдками, зіпсутим непотребом, — наскакували вони. Сам він його не їсть. Чому не їж сам? Якщо такий мудрий, сам їж. Але ж я так завжди робив, — відбивався я. Я так роблю відмалку. В дитинстві ми збирали нез’їдений хліб, згортали й згрібали крихти і везли їх на село — свиням і курам, качкам та гусам. Він хоче повернути нас у середньовіччя, — ще дужче репетували вони. До чого тут середньовіччя, — захищався я. — Двадцяте сторіччя, середина і кінець, соціалізм в окремо взятій імперії, колгоспний лад, ваші ліві брати, втілені ідеали, двісті сімдесят мільйонів рабів, з них половина сексотів плюс десять тисяч упривілейованих словоблудів, спецрозподільники для останніх і черги для перших та других, вряди-годи «Лебедине озеро», а як альтернатива — ҐУЛАҐ. Я й сам був сповідником мрії, щоправда не тієї, втіленої, а тієї, яку втілити годі, яка залишатиметься солодкою ілюзією, гарною казкою, покликаною втішати й тримати, нагадувати і наснажувати, коли життя стискає лещатами, і навіть якщо перестає, не перестає стискати мільйони й мільярди інших, знедолених й упосліджених, обкрадених, а потім обдарованих зношеним лахміттям тих, хто обікрав.

Я ваш, я один із вас, — кричав я, мов потопельник, який переконує, що вартий порятування. Якщо ти один із нас, посоромився б — хіба тобі не відомо, з чого випікають цей так званий хліб, в якому ні жита, ані пшениці, ні вівса, ні ячменю, а казна-що, добуте за безцінь рабською працею скривджених третього, четвертого і п’ятого світу зі стручків, кори і коріння підозрілих рослин? Я здригнувся, вжахнувшись, коли почув, що, крім третього, є ще й четвертий і п’ятий. І шостий, і сьомий. І восьмий, і дев’ятий, докидали вони. Данте Аліґ’єрі. Ніколи не чув про такого? Чув, — відповідав я, — і цитував напам’ять. Довгі пасажі. В оригіналі. Колись давно.

Ліфт

У тому блаженному часі лежать й інші пригоди, можливо й не пригоди, в кожному разі події, що випали мені по тому, як я обзавівся магічним годинником; я не думаю, що вони якимось чином із ним пов’язані, утворюючи, навпаки, контрапункти до загалом блаженного подорожування Європою й Азією, Америкою й Австралією, Африкою і Океанією, Андами й Кордільєрами, снігами Кіліманджаро і пісками Гобі та Хінгану — запізнілий відгомін тієї попередньої епохи, розпрощатися з якою виявилося не так то й легко, тим паче, а може, саме тому, що якась частка мене залишилася в ній назавжди і не було жодних шансів її звідти визволити. Тоді, уже попрощавшись, я ще не знав, що справжня розлука настане пізніше, що зараз всього-на-всього маленька перерва, програш, таке собі інтермеццо. Я повернувся, я їхав у ліфті, і в моєму житті так є і завжди було, що події стаються двічі; досить трапитися одній, як услід за нею квапиться друга, мов дві краплі води схожа на попередню — та сама ситуація, ті самі декорації, однакові ролі, розбіжності у деталях.

Отак я їхав і думав, стояв і розмірковував, про те і про се, останніми роками мене часто тягне на філософію («ПРО ТЕ І ПРО СЕ. ПІДВАЛИНИ ФІЛОСОФІЇ ПОНЕВІРЯННЯ»), мене завжди тягло на філософію, мені завжди було цікаво віддаватися мисленню, це було так, ніби я віддавався коханню, наче відкривався новий вимір, стереоскопічне зображення. Отак я їхав і розмірковував, і здалося мені нарешті, що їду достатньо довго, набагато довше, ніж потрібно, щоб прибути на чотирнадцятий поверх.

— Стій!

— Що таке?!

— Ім’я!

— Що?

— Прізвище, ім’я, по батькові!

— Не розумію.

— Громадянство!

— Острів У Космічному Океані.

— Конкретніше!

— Земля.

— Місце проживання!

— «Континенталь».

— Що це?

— Готель.

— Адреса!

— Площа Катальпи Бігонієвидної, два.

— Що тут робиш?

— Їду.

— Куди?

— Додому.

— До якого такого?

— До свого, звісно. До себе додому.

— Хіба ти маєш дім?

— У кожного є дім.

— А що робиш тут?

— Не знаю.

— Не знаєш?

— Я не знаю, як я сюди потрапив.

— Досить ламати комедію!

— Я їхав у ліфті.

— І що?

— Не знаю, що.

— Може, я маю знати?

— Був би вдячний.

— Подивіться на нього: він ще й знущається.

— Ані найменшого наміру. Я справді їхав у ліфті.

— І куди ж ти їхав?

— Я вже сказав: додому.

— Ти хоч знаєш, куди ти попав?!

— Ні.

— Наступного разу шануйся! Щоб більше духу твого тут не було!

Я так і не довідався, де я був і з ким розмовляв і чому той, з ким спілкувався, був таким суворо-немилосердним — адже я справді їхав додому. Може, я помилився, натиснувши не на той ґудзичок? Може, там було не чотирнадцять поверхів, а, як мінімум, ще п’ятнадцятий — з тих, куди стороннім доступ заказано?

Ліфт зупинився — прокинувшись, голос із вбудованого гучномовця назвав мій поверх. Я вийшов, ступаючи, як завше, килимковою доріжкою; відімкнувши двері, з великою полегкістю, не роззуваючись і не роздягаючись, я гепнувся на диван.

Сон

Я був там, де гарно і райдужно, світло і затишно. І був я не один. Стоячи в черзі, декотрі жували тараньку і запивали пивом, від чого мені засмоктав шлунок. Можна було б подумати, що це минуле, яке, скучивши, прийшло перевідати — з чергами, що не розходилися навіть тоді, як нічого вже не було, і пристрастями, що розгорялися, наче сонце спекотного літа. У тих чергах встигали закохатися, проте частіше зненавидіти одне одного, там