Читати книгу - "Де твій дім, Одіссею?, Тимофій Гаврилов"

А ось і Він, що відлічує і робить відбір, перепускаючи одного за іншим. Переді мною, одначе, здивовано зводить брови. «А ти що тут робиш?» — «Чекаю». — «На що ти чекаєш?» — «У черзі». — «Зарано». — «Це моя черга». — «Йди прогуляйся». — «Я пропущу чергу». — «Це не твоя черга». — «Я її займав і не ліз поза нею». — «Я сказав: не пора». — «А черга?» — «Як настане час, я тебе покличу — не сумнівайся».

Я прокинувся, геть у сум’ятті, не тямлячи, що це все має означати. Чи це ще віщий сон, чи вже нова дійсність? Може, поза сном нічого немає, лише чорне провалля, замасковане галузками таких-от балаканин? Була четверта година ранку, я викурив цигарку, потім другу, третю, дванадцяту. Щойно випорожнивши пачку, я зміг повернутися в ліжко, я спав, як ніколи, солодко і прокинувся в доброму гуморі — як прокидався щоранку, відколи корабель мандрів заховав позаду за обрієм берег.

Корона Монтесуми

День обіцяв багато. Блакить неба і сонце, що повільно сходило. Крамниці, що прокидалися, і декоративні пальми під тінями платанів-велетів. Щодня то було справжнє диво: напівпорожня вулиця, що впродовж лічених хвилин перетворювалася на гамірне корсо, яким рухався потік перехожих — туристів, службовців, роззяв. То була незвичайна артерія, на якій броунівський рух струменів у два боки, від площі св. Роланда до величної будівлі Опери, яку ні час, ні бомби не змогли перетворити на порох і попіл, яка щоразу відроджувалася, мов Фенікс, до Опери і від Опери назад на площу, звідки долинали перші голоси дійства, що невзабарі мало розпочатися.

Я догортав газету і допив каву, подякував і також побажав гарного дня, хоча сьогодні такі побажання були, як ніколи, зайвими, день і без того вимальовувався прекрасним, про що промовисто свідчили несміливі ранкові контури. Я подався, як завжди, на прогулянку, рухаючись у напрямку до площі св. Роланда, на якій перед тим із висоти тераси побачив автомобіль, розмальований барвистими написами і розцяцькований строкатими емблемами. Я йшов, проминаючи мініатюрні скверики з лавами, ресторації з вуличними столиками і зеленим килимом, виробленим із поліпропіленової трави, повз бутіки, у вітринах яких позували замріяні манекени, попри площу святих братів Карла і Людвіґа, що залишалася збоку, по праву руч, із водограєм і скульптурами обох святих посередині, попри вулицю Дзеркалярів, попри Гробівець Капуцинів, де спочивали втомлені трудами і днями, війнами й учтами, підданцями і підлабузниками цісарі, через бульвар Учасників Опору, попри Ейфелеву вежу, минаючи висячі сади Семіраміди і статую Колоса Родоського, навскоси, через Булонський ліс, між кипарисів і секвой, аби скоротити шлях, через міст над Темзою, у напрямку до собору св. Роланда, центральної композиції, від якої біжать численні осі, на які нанизана цегляна і бетонна плоть і над якими ширяє поліголосий дух зведеного з нізвідки і вгепаного в бетон Міста.

Це Місто було із тих, у яких ніколи не знудишся; в яких у серпні скидають кору платани, а в січні на перехрестях печуть каштани, у квітні зацвітає ясмин, а в листопаді-грудні частують пуншем і лянґошами, де влітку з тих самих чудернацьких платанів звисають зелені їжачки, і в кронах яких, що ближче до Різдва, з’являються іграшки, ліхтарі і велетенські цукерки в лискучих обгортках, розвішані рукою чарівника-Ґулівера; в яких міські урядники на чолі з колоритним мером врятують від меланхолії перше, ніж вона зазирне у віконце душі; в які стікаються мандрівні актори і вуличні музиканти — звідусіль, із цілого світу, щоб тішити і розважати його гостей і мешканців, самостверджуватися й утверджувати принцип верховенства права на радість, життя та успіх, що його годі скомпрометувати поразками, права на кохання, що його не обмежити в’язничними мурами догм, зрештою, права на пісню, розіп’яту на дротах нотного зшитка й тепер ось воскреслу.

Сьогодні було весело й гамірно, найвеселіше і найгамірніше з-поміж усіх днів, які я тут, хоча всі інші дні були також достоту веселими. На початку площі, саме там, де закінчувалася нескінченна вулиця, стояв цей автомобіль — один із тих, у яких можна мандрувати світ за очі і які є одночасно спальнею, кухнею і пересувним засобом. Зусібіч автомобіль був розмальований луками й стрілами, томагавками й обличчями індіанців з пір’ям на голові і біло-червоними смугами на обличчі, а посередині, на центральному місці, було зображено велику й розкішну корону, що перевершувала все побачене досі своїм незбагненним маєстатом і яскравим пір’ям — з нею не зрівнялася б ні корона перського шаха, ні індійського магараджі; ні китайського богдихана, ні хмеля Богдана; ні принца фон Конґо, ні пера де Кубертена; ні Габсбурґів, ні Бабенберґів; ні Наполеона Бонапарта, ні, нарешті, царя-батюшки.

Над автомобілем майорів транспарант, на якому великими літерами було написано: «МОНТЕСУМА ВСЕ БАЧИТЬ». Долі лежали вигадливих візерунків шкіряні щити з мідними наклепками, золоті калатала і головні убори з розкішного пір’я — не такого розкішного, як на зображенні корони Монтесуми, але достатнього, щоб спокушати цайсівське око багатоликого і многоокого туриста.

Перед лавами, на яких лежало чимало всякої всячини, юрбилася групка тубільців з пов’язками на стегнах у вигляді пасем зі шкіри — такої самої, як на щитах і руках, і з якої були мокасини на їхніх ногах. Їхній вождь, сповнений задерикуватої постави, що кидала виклик ліпнинній величі довколишніх споруд, був на дві голови вищим від інших, а постоли мав не інакше, як сорок п’ятого, а можливо, і сорок сьомого розміру.

То були самі чоловіки й одна жінка — не зовсім такі, якими я уявляв індіанців на основі романів і вестернів, що їх сотні поглинув у підлітковому віці. Діти прерій і гір на Дикому Заході, резервацій і захищених паркових ландшафтів, вони до щему скидалися на мешканців краю, звідки я вирушив у далеку подорож, якій немає кінця і краю, а як і буде, то, радше за все, не буде мене.

— Надіє, — я намагався бути дискретним і підійшов до неї, коли завершився ритуальний тан і стихли калатала.

— Ой! — зойкнула вона з несподіванки.

— Це я.

— А щоб тобі! Якби ти знав, як ти