Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Ти чуєш, Марго?.. 📚 - Українською

Читати книгу - "Ти чуєш, Марго?.."

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ти чуєш, Марго?.." автора Марина Гриміч. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 27 28 29 ... 39
Перейти на сторінку:
мовчали, як партизани. Ще не вистачало ганьбитися перед малоліт­німи!

— Ну блін, подумаєш! — не на жарт розсердилася та. — Як опитування мо­лоді, то «Вікторія — наша надія», а як секрети, то «Віко, марш у свій пісочник»!

Леська скривилася, і донька замов­кла. Вони розуміли одна одну з півслова.

Очевидно, колись і Леська була «важ­ким підлітком».

Марго встала з-за столу, щоб піти «до вітру». За нею підхопилася і Леська. Ві­дійшли подалі від колиби і присіли за ялиночками.

— Щось ти, Лесько, часто пісяєш... — сказала Марго. — І на лиці змінилася... Ти стопроцентно вагітна. Це я тобі кажу.

— Ти, Марго, як завжди, здогадлива. Залетіла я з тріском. Що мені робити?

— Як що? Народжуй!

— Ні, я робитиму аборт!

— Лесько, благаю, не треба. Не бери гріха на душу.

— Куди мені до моєї компанії ще й дитину?

— Шеф на тобі одружиться. Уявляєш його міну, коли він дізнається! І як це тобі вдалося, га?

— Що вдалося?

— Завагітніти?

— Ой і не питай: «стидно признать­ся»...

— «Стидно» — кому? Мені?

— Здається, це сталося у Кобилохвос­тівці...

— А-а-а! Знамениті походи по хмиз?

— Та нє. У хаті!

— Господи, ну ви й наглюки! Повна ж хата людей була!

— В тому-то й річ. Ви спали всі як убиті. От нам і припекло. Туди-сюди, так-сяк... Знаєш, як ризик підстьобує?

— Підозрюю...

— Ну от. Ми захопилися... Аж глядь: світло! Піднімаємо голову: аж тут баба Оляна стоїть і свічку тримає... Уявля­єш? Я мало не вмерла. А вона стоїть і сміється беззубим ротом! Ось тоді я й по­думала: не до добра це!

— Як ти можеш таке казати? Наро­джуй!

— А Льоля?

— Що Льоля! Бездітні сім’ї — непо­вноцінні. Їх навіть Бог не визнає.

— Ти так змінилася, Марго, з того часу, як з’явився цей Андибер. Ти з ним спиш?

— Нє-а. Вірніше, в цьому житті... Дівчата стали заправлятися.

— Слухай, а ти думаєш, що воно таки є?

— Що саме?

— Наше паралельне життя?

— Думаю, що є.

— Краще б я завагітніла в тому жит­ті, як ти.

— Лесько, мені здається, що саме те життя справжнє, а це ні.

— Боже, я так скучила за місячни­ми... — зітхнула Леська, і вони рушили до колиби.

На стіл подали шашлик. Було тепло, весело і затишно.

Несподівано в колибу ввійшла велика група людей. Спершу соціологи не звер­нули на них уваги. Однак потім поміти­ли, що чоловіки познімали шапки і топ­чуться, поглядаючи в бік їхнього стола і не наважуючись перервати їхню вечерю.

Столичні пани перестали жувати.

— Вибачайте, що ми оце вас так зне­нацька... Їжте, їжте, не зважайте на нас... — непевно говорили гуцули.

— Ви до нас? — спитав шеф. — Сі­дайте до столу! Вистачить на всіх! Вина нам!

— Та ні, паночку, дякуємо! Ми тільки хотіли спитати...

— Просимо до столу! Сідайте і питайте!

— Дякуємо! Нам так краще! Скажіть, ви оце ближчі до Києва, до влади...

— Та де... Ми ж такі самі, як ви... — сказав шеф лозунг соціопсихолога.

— Ми оце зібралися громадою до вас, бо з нами ще ніхто так не говорив, як оце ви. Ви, хоч і пани, але мудрі. А простий хлоп шанує мудру людину... То скажіть нам, прошпана, доки над нами ще будуть знущатися?...

Це питання київські пани чули не вперше. Та так і не навчилися чітко да­вати на нього відповідь. Вони знали, що в цій ситуації найкраще мовчати. Треба дати людям виговоритися. Перед ними стояли вуйки з натрудженими руками. Вони стоять у цій колибі вже сто років. Двісті. Триста років топчуться на місці. І питають панів: доки над нами будуть знущатися?

— Нема в світі правди, — сказала Мар­го. — Ніколи не було. І ніколи не буде.

Вуйки остовпіли. Вони замислилися, а потім пожвавішали. Їм наче полег­шало. Навіщо страждати, коли навіть у принципі в цьому світі не існує справед­ливості? І ніколи не існувало. І не існу­ватиме.

— Золоті слова, пані... Золоті слова...

— Треба просто жити... — додала вона.

— Правду кажете, пані, просто жити...

Вуйки вклонилися і вийшли з колиби.

Якось уже й не хотілося холодного м’яса. Взагалі нічого не хотілося.

— Ця візантійська релігійна ідеоло­гія непротивлення злу нас до добра не доведе, — з докором на адресу Марго сказав шеф.

— Ви пропонуєте щось інше? рево­люцію? скинення самодержавства? вій­ськовий переворот?

— Усе ж краще, аніж рабська покір­ність.

Останні слова стали фатальними для їхньої фірми. Рівно через п’ять днів на мобілку подзвонив давній шефів при­ятель і попередив:

— Старий, що ти там накоїв? Давай ноги в руки, бо буде біда!

І біда не забарилася. Приїхало серед ночі чотири плечистих чоловіки у штат­ському і забрали шефа. Шеф зник.

— За що? — тільки й устиг він спи­тати.

— За ізмєну родінє! — відрубали су­ворі хлопці.

Експедиція без шефа потихеньку зі­бралася і без ентузіазму рушила до Києва. Вирішили не поспішати. Хтозна, що їх там чекає.

Якось дивно і незвично почувалися всі. Не було кому почати розмову. Та й узагалі, без шефа не було колективу.

Надворі зривалося то на дощ, то на бурю.

— Що сталося з дорогою? — сварився Вася. — Вся якась допотопна, ніби до війни.

— Щось усе це мені не подобаєть­ся... — озвалася Леська.

— Невже в Києві знову путч? Що за свинство? Це порушення прав людини! Без ордера на арешт. Навіть у брежнєв­ські часи такого не було. Хіба що при Сталіні, — говорила Марго.

— А ти, Марго! Теж мені — «спеціа­ліст». Ти ж захищала дисертацію з пси­хології злочинця! Скільки в’язниць обі­йшла! Мала б знати! — злилася Леська.

— Я не встигла й отямитися, як його скрутили, — виправдовувалося та.

— Щось усе це мені не подобаєть­ся... — знову затягла своєї Леська.

— Може, це рекет? — подав здогад Вася. —

1 ... 27 28 29 ... 39
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ти чуєш, Марго?..», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ти чуєш, Марго?.."