Читати книгу - "Танок драконів"

— Ха! — вигукнув Тормунд.— Варта, ні? А де твоя довіра, вороне?

— Ви привели більше людей, ніж я.

— Привів. Ходи-но сюди, хлопче. Нехай мої люди на тебе подивляться. У мене тут тисячі дорослих чоловіків, які в житті не бачили лорда-командувача, зате пам’ятають, як у дитинстві їм казали: не будете чемні — вас з’їдять розвідники. Вони мають тебе побачити — довговидого хлопця в старому чорному плащі. Мають зрозуміти, що Нічної варти нема чого боятися.

«Такого я б їх краще не вчив». Джон стягнув рукавичку з обпеченої руки, вклав два пальці в рота і свиснув. З брами вибіг Привид. Тормундів кінь так різко став дибки, що дикун мало не вивалився з сідла.

— Нема чого боятися? — перепитав Джон.— Привиде, стій.

— Ну й чорносердий ти байстрюк, лорде Сноу! — Тормунд Сурмач підніс до вуст свій бойовий ріжок. Сурма, відбиваючись від криги, покотилася як грім, і до брами рушили перші вільні люди.

Зі світанку до сутінок спостерігав Джон, як заходять дикуни.

Першими зайшли заручники — сто хлопчиків віком від вісьмох до шістнадцятьох років.

— Твоя кровна заплата, лорде Сноу,— оголосив Тормунд.— Сподіваюся, плач матерів не переслідуватиме тебе ночами.

Деяких хлопчиків до брами вели мати або батько, інших — старші брати або сестри. Та переважно вони йшли самі. Чотирнадцяти-п’ятнадцятирічні хлопці — майже дорослі вже, тож не хотіли, щоб хтось побачив, як вони чіпляються за материну спідницю.

Хлопчиків рахувало двоє стюардів, записуючи імена в довгі пергаментні сувої. Третій як данину збирав їхні цінності й також записував. Хлопчаки вирушали туди, де ніколи досі не бували, служити в ордені, який ворогував з їхніми краянами вже тисячі років, одначе Джон не побачив сліз і не почув материнських плачів. «Це люди зими,— нагадав він собі.— Там, звідки вони родом, сльози замерзають на щоках». Жоден із заручників не закомизився й не спробував утекти, коли приходила його черга пірнати в темний тунель.

Майже всі хлопчики були худенькі, деякі взагалі кощаві, цибаті, з руками-паличками. Джон іншого й не очікував. А загалом вони всі були дуже різні. Високі й низенькі, з волоссям каштановим і чорним, медовим і біляво-рудуватим, а були й поціловані вогнем, як Ігритта. Хлопчики зі шрамами, з кульгавістю, з рябими після віспи обличчями. У старших на щоках виднівся пушок і ріденькі вусики над губою, але був і один хлопець з такою густою бородою, як у Тормунда. Хтось був одягнений у пишні м’які хутра, хтось — у дублену шкіру й збірні обладунки, більшість — у вовну й тюленячі шуби, кількоро було в лахмітті. Один був голий. Багато хто з хлопців мав зброю: гострі ратища, кам’яні обушки, ножі з кістки, каменю або драконового скла, шпичасті палиці, тенета, навіть подекуди старі іржаві мечі. Хлопчаки-рогоногі йшли по снігу блаженно босі. Інші хлопці мали «ведмежі лапи», тож не провалювалися у сніг. Шестеро хлопців приїхало на конях, двоє на мулах. Двійко братів привели козу. Найбільший заручник був на зріст шість з половиною футів, але з дитячим личком; найменший — шмаркатий малий, який запевняв, що йому дев’ять, хоча на вигляд ніхто б йому не дав більш як шість.

Особливо слід відзначити синів видатних батьків. Тормунд, коли вони проходили, розповідав про кожного окремо.

— Оцей хлопчина — син Сорена Щитолома,— показав він на рослявого юнака.— А отой рудий — малий Герика Королівської Крові. Як його послухати, він походить з роду Реймуна Рудобородого. Але насправді — з роду Реймунового молодшого брата.

Далі він показав на двох хлопців, схожих як близнюки, наполягаючи, що вони не рідні, а тільки єдиноутробні:

— Мати в них спільна, а татусі різні: в одного — Гарл Гончий, а в другого — Гарл Гожий. Татусі терпіти не можуть один одного. На твоєму місці я б відіслав одного у Східну варту, а другого — у Тіняву вежу.

Далі він показав синів Гауда Мандрівника, Броґа, Девіна Тюленебоя, Кайлега Дерев’яновухого, Морни Білої Маски, Великого Моржа...

— Його так і звати — Великий Морж? Справді?

— На Замерзлому Узбережжі дають дивні імена.

Троє заручників, за словами Тормунда, були синами Альфина Круковбивці, сумнозвісного нальотчика, вбитого Кворином Півруким.

— Вони зовсім не схожі між собою,— зауважив Джон.

— Вони єдинокровні, народжені від різних матерів. Прутик у Альфина був крихітний, менший, ніж у тебе, але пхав він його куди попало. Мав сина в кожному селищі.

Про одного шмаркатого хлопчину з вузьким щурячим писком Тормунд сказав:

— Це малий Варамира Шестишкурого. Пам’ятаєш Варамира, лорде Сноу?

Джон пам’ятав.

— Шкуромін.

— Атож, Варамир був шкуромін. І лихий до того ж. Швидше за все, вже мертвий. Ніхто його не бачив після бою.

Ще двоє хлопчиків виявилися замаскованими дівчатками. Побачивши їх, Джон послав Рорі й Старшого Лідла привести їх до нього. Одна прийшла слухняно, друга відбивалася й кусалася. «Це може погано закінчитися».

— У цих двох теж видатні батьки?

— Ха! Навряд чи. Обрані жеребкуванням.

— Це дівчата.

— Справді? — Тормунд з сідла примружився до парочки.— Ми з лордом Вороном заклалися, котрий з вас має більший прутень. Ану знімайте штани. Показуйте.

Одна з дівчат почервоніла. Друга дивилася сердито і зухвало.

— Відчепіться від нас, Тормунде Велетосмрад. Відпустіть.

— Ха! Твоя взяла, вороне. На двох жодного прутня. Зате мала явно має яйця. Майбутня списосуджена,— промовив він і гукнув до своїх людей.— Ідіть знайдіть їм якусь дівчачу вдяганку, поки лорд Сноу не обмочив штанці.

— Мені потрібні замість них двоє хлопців.

— З якого дива? — Тормунд почухав бороду.— Заручник є заручник, як на мене. Твій великий гострий меч відітне дівчачу голову так само легко, як і хлоп’ячу. Татусі люблять своїх доньок так само, як і синів. Ну, більшість татусів.

«Мене хвилюють не їхні татусі».

— Манс вам ніколи не співав про хоробру Данні Флінт?

— Щось не пригадую. А хто це?

— Дівчина, яка перевдяглася у хлопця, щоб убратися в чорне. Пісня про неї гарна й сумна. А те, що трапилося з нею, не дуже гарне.

В деяких варіантах пісні є куплет про те, що її привид і досі блукає у Ночефорті.

— Дівчат я відішлю у Довгий Курган.

З чоловіків