Читати книгу - "Воно"

На кілька секунд запала тиша. Усі вони дивилися на Білла, який стояв, насупившись од задуми.

— В-в-вона й с-сп-справді була більшою, — урешті промовив він. — Ч-ч-чи не т-так, Бене?

Бен знизав плечима.

— Саме так і здавалося. Та це, певне, від диму.

— Ні, не від диму, — відмовив Річі. — Пам’ятаю, що якраз перед тим, як це трапилося, — перед тим, як ми вийшли, я подумав, що там місця, як у залі для танців з кіно. Ну, як у тих мюзиклах. «Сім наречених для сімох братів», чи як там. Майк стояв біля протилежної стіни, і я його майже не бачив.

— Перш ніж ви вийшли? — перепитала Беверлі.

— Ну… я маю на увазі, що… типу…

Вона схопила його за руку.

— Це сталося, так? Це справді сталося! У вас було видіння — просто як у Беновій книзі! — Її обличчя світилося. — Це справді трапилося?

Річі оглянув себе, а тоді Майка. Плисові Майкові штани були роздерті на одному коліні, а його власні джинси світили двома дірками. Він поглянув крізь них і побачив свої роздерті коліна.

— Якщо то було видіння, манав я їх бачити, — промовив він. — Не знаю, що скаже наш Кінґфіш, та коли я залазив до хатки, дірок на колінах у мене не було. Йсусе невмирущий, це ж нові джинси. Ох мені вдома зроблять…

— Що сталося? — одночасно спитали Бен з Едді.

Річі з Майком перезирнулися.

— Бевві, маєш труїлку? — спитав Тозіер.

У неї було дві цигарки, замотані в обривок серветки. Річі взяв одну, вставив до рота, проте, коли вона підкурила йому, він так закашлявся, що одразу ж повернув її Беверлі.

— Не можу. Вибач.

— То було минуле, — сказав Майк.

— Та хер там, — перервав його Річі. — То було не просто минуле. То була доісторика.

— Ага, точно. Ми опинилися в Пустовищі, однак Кендаскіґ шурувала зі швидкістю миля на годину. І в ній було глибоко. Вона була такою скаженою, що просто срака. І в ній плавала риба. Здається, лососі.

— Б-б-батько к-казав, ш-ш-шо риба в К-кендаскіґ уже д-д-давно не в-водиться. Ч-ч-через н-н-нечистоти з к-каналізації.

— Ага, це було давно, ще й як, — сказав Річі. Він невпевнено роззирнувся. — Гадаю, десь із мільйон років тому.

Його слова зустріла могильна тиша. Урешті мовчанку порушила Беверлі.

— То що сталося?

Річі відчував, як у горлі заплигали слова, та довелося виганяти їх силоміць. Його мало не знудило ще раз.

— Ми побачили, як прийшло Воно, — сказав він нарешті. — Я так гадаю.

— Господи, — пробурмотів Стен. — Господи Боже.

Різко зашипіло й хекнуло — Едді скористався інгалятором.

— Воно спустилося з неба, — сказав Майк. — Я б ніколи не хотів бачити бодай щось подібне. Воно палало так яскраво, що дивитися було просто неможливо. З нього вилітали електричні розряди. Гриміло. Той шум… — він похитав головою та глипнув на Річі. — Ревіло так, наче настав Кінець Світу. А коли воно врізалося в землю, почалася пожежа. То було наприкінці.

— Воно прилетіло на космічному кораблі? — запитав Бен.

— Так, — відказав Річі.

— Ні, — відмовив Майк.

Вони перезирнулися.

— Ну, певне, так, — сказав Майк.

— Hi, себто, не зореліт, одначе…

Вони знову замовкли. Решта невдах спантеличено дивилися на них.

— Розказуй ти, — сказав Річі Майкові. — Гадаю, ми говоримо про одне й те ж, та вони не доганяють.

Майк кашлянув у руку й поглянув на інших мало не вибачливими очима.

— Я просто не знаю, як вам про це розказати.

— С-с-спробуй, — відрізав Білл.

— Воно спустилося з неба, — повторив Майк, — та не на зорельоті. Але й не на метеориті. Це було схоже радше на… ну… на щось типу Ковчегу Завіту з Біблії — усередині мав сидіти дух Господа… однак на Землю спустився не Бог. Просто дивишся, як Воно летить, відчуваєш Його, і вже знаєш, що Воно прагне зла, що Воно — утілення зла.

Він поглянув на друзів.

Річі кивнув.

— Воно прилетіло з… ззовні. Таке в мене було відчуття. Ззовні.

— Ззовні чого, Річі? — запитав Едді.

— Ззовні всього, — відказав той. — А коли Воно спустилося… Воно зробило в землі найбільшу діру, яку я коли-небудь бачив. Воно перетворило той великий схил на бублик. Приземлилося Воно там, де зараз розташовано центр Деррі, — він зиркнув на решту. — Доганяєте?

Беверлі впустила наполовину докурену цигарку й розчавила її.

— Воно завжди було тут, ще з доісторичних часів, — сказав Майк. — Ще відтоді, коли на Землі навіть людей не було. А якщо десь і були, то, певне, лише в Африці — гойдалися на деревах або сиділи в печерах. Кратера там зараз немає, і, певне, льодовиковий період причесав долину, змінив ландшафт і засипав ту яму… та Воно було там ще тоді — може, спало й чекало, поки розтане лід і з’являться люди.

— Ось тому Воно й користується водостоками та каналізацією, — додав Річі. — Певне, для Нього то звичайні шляхи. Як наші шосе.

— Ви бачили, як Воно виглядає? — зненацька спитав Стен Юріс дещо хрипким голосом.

Вони похитали головами.

— А ми можемо Його здолати? — спитав Едді. — Можемо здолати таку потвору?

Ніхто йому не відповів.

Розділ 16

Едді та його кепський перелом

1

Під кінець оповіді Річі всі вони сидять та кивають. Едді також хитає головою разом з усіма, пригадує разом з усіма, аж коли раптом його рукою прокочується біль. Прокочується? Ні. Він її шматує — відчуття таке, наче хтось вирішив загострити іржаву пилу об його кістку. Едді кривиться й лізе в кишеню спортивної куртки, намацує потрібну пляшечку й дістає «Екседрин». Він кладе дві пігулки до рота й запиває їх ковтком джину з чорносливовим соком. Рука не давала йому спокою весь день. Спершу він відмахувався від болю, гадаючи, що то бурсит, який іноді проявлявся у нього, коли надворі стояла вогка погода. Та приблизно посеред розповіді Річі клацнула, ставши на місце, нова згадка, і він зрозумів, звідки взявся цей біль. «Ми вже не просто гуляємо Стежкою Пам’яті, — думає він, — а чимдалі, тим більше вона схожа на Лонг-Айлендську магістраль».

П’ять років тому під час планового огляду (Едді проходив його раз на шість тижнів) лікар поставив його перед таким фактом: «Еде, тут у тебе старий перелом… Падав з дерева в дитинстві?»