Читати книгу - "Воно"

— Типу того, — просто погодився Едді.

Він не став розказувати доктору Роббінсу, що його мати замертво гепнулася б від геморагічного інсульту, якби почула або побачила, що Едді лазить по деревах. Та насправді він не пам’ятав, як саме зламав руку. Це здавалося несуттєвим (Едді думав про це зараз, і брак зацікавленості сам по собі видався йому дуже дивним — урешті-решт, він з тих людей, які непокояться, коли чхнуть або ж коли помітять, що кал став на півтону світлішим).

Та це був пише давній перелом, прикрий дріб'язок — щось, що трапилося бозна-коли, у дитинстві, яке він не пам'ятав і пригадувати геть не бажав. Трохи боліло, коли він багато їздив у дощові дні. Кілька таблеток аспірину — і порядок. Нічого такого.

Та наразі прикрий дріб'язок геть розперезався, перетворившись на божевільного, який точить стару пилку та видобуває з його кісток нестерпну  музику, і Едді пригадує, як воно було в лікарні перші три-чотири дні. Особливо вночі. Лежиш у ліжку, заливаєшся потом від літньої спеки, чекаєш, поки медсестра принесе пігулку, відчуваєш, як сльози тихо струменять щоками та збираються у вушних раковинах, і думаєш: «Там точно якийсь шизик пилку гострить».

«Якщо це така Стежка Пам'яті, — думає Едді, — я б радо проміняв її на хорошу промивку голови, на одну потужну ментальну клізму».

Не здогадуючись про те, що він зараз щось скаже, Едді говорить таке:

— Руку мені зламав Генрі Баверз. Пам'ятаєте?

— Саме напередодні зникнення Патріка Гокстеттера, — киває Майк. — Дати не пригадую.

— Я пригадую. То було двадцяте липня, — відрубує Едді. — Малого Гокстеттера оголосили в розшук… коли?., двадцять третього?

— Двадцять другого, — каже Беверлі Роган, хоча й не розповідає їм, чому вона так певна. Бев запам'ятала дату тому, що вона бачила, як Воно схопило Гокстеттера. Не розказує й про те, у що вірила тоді й вірить зараз: Патрік Гокстеттер був божевільним. Можливо, навіть скаженішим од Генрі Баверза. Вона про все розповість, проте настала черга Едді. Вона говоритиме після нього, а тоді, певне, Бен перекаже кульмінацію липневих подій… і про срібну кулю, яку вони так і не наважилися зробити. Якщо в жахіть коли-небудь і був розклад, то це він, думається Беверлі, однак шалене збудження не відступає. Коли вона востаннє почувалася такою юною? Вона ледве на місці втримується.

— Двадцяте липня, — замислено промовляє Едді, перекочуючи столом респіратор — від однієї руки до другої. — Це три-чотири дні після випадку з курильнею. Решту літа я ходив у гіпсі, пам’ятаєте?

Річі ляскає по лобі рукою, і всі вони пригадують цей жест. Із сумішшю тривоги й зачудування Білл думає, що на мить Річі видався йому копією Бобра Клівера. [665]

— Авжеж, точно! Коли ми ходили до дому на Нейболт-стрит, ти вже був у гіпсовій пов’язці, хіба ні? І пізніше… у темряві… — на цих словах він лише спантеличено хитає головою.

— Що таке, Р-річі? — питає Білл.

— Цей шматок згадати поки що не можу, — зізнається той. — А ти?

Білл повільно хитає головою.

— Того дня Гокстттер був із ними, — каже Едді. — Тоді я востаннє бачив його живим. Мабуть, він став заміною Пітеру Ґордону. Певне, Баверз не хотів з ним більше знатися, адже він злиняв, коли почався камінний бій.

— Вони всі померли, так? — стиха питає Беверлі. — Після того як загинув Джиммі Каллам, вмирали лише друзяки Генрі Баверза. Точніше, його колишні друзі.

— Загинули всі, крім Баверза, — погоджується Майк, зиркаючи на кульки, припнуті до диктофону. — А він заразу «Джуніпер Гілл». Це приватна божевільня в Августі.

— Т-т-то що ти хотів розказати п-про випадок зі зламаною рукою, Е-е-едді? — цікавиться