Читати книгу - "Велика історія України"

західній фронт військовими частинами, Українська Директорія не жаліла для нього воєнних припасів і грошей, якими зразу впровадила рівновагу в захитаний буджет і організацію військового постачання Західньо-української Республики. Зчерги особливу вагу мала для неї достава залізничого та летунського матеріялу, а навіть людей, без яких наладнання тих ділянок булоб, без братньої допомоги придніпрянців, неможливе. Та в міру, як погіршувалося положення Директорії УНР в боротьбі з більшовиками, погіршувалася й справа її допомоги Галичині. Що гірше, як це звичайно буває в нещастю, взаємини поміж галицьким урядом і Директорією, в якої проводі станув дня 10 лютня 1919 р. Симон Петлюра, почали псуватися. Чим далі тим розходження обох українських урядів у питаннях внутрішньої й закордонної політики, як теж воєнних операцій ставали чимраз різкіші, поки не довели до остаточного розвалу фронту і… Державности.

Голод набоїв

В лютні 1919 р. зібрався перший польський сойм у Варшаві, що поладнавши спір поміж польськими «активістами» з Й. Пілсудским у проводі і Народовим Комітетом (Падеревскі і Дмовскі), що резидував у Парижі, здобув визнання польської держави з боку Антанти. З того моменту представники Польщі засіли в мировій конференції по боці переможців, а заприязнена з Польщею Франція створила полякам невичерпані магазини своїх воєнних припасів. Сталося це в моменті, коли українська армія почала відчувати чимраз доскульніший голод… набоїв. На грунті Парижа зявилася обєднана делєгація УНР, в якій поруч представників Директорії найшлися й висланці західноукраїнського уряду, її завданням було вимогти від міжнародньої мирової конференції визнання Української Державности й допомоги їй у боротьбі з більшовиками, що зайнявши 4 лютня Київ, посувалися нестримно на захід й де далі могли загрозити Галичині. Та в Парижі ділали інші, ворожі Українській Державности сили, а для того, щоби їх переломати, замало було покликуватися на клич самоозначення народів, кинутий американським президентом Вільзоном. Тут рішало становище на боєвому фронті, а воно… гіршало з дня на день.

Придніпрянщину опановували крок за кроком більшовики, боротьба за Львів перейшла в затяжну позиційну війну.

Начальна Команда УГА не використала як слід успіхів «вовчу-хівської кампанії». Вовчухівська група, виснажена офензивою й продовжуванням атаків на Городок, до тогож позбавлена двох курінів Українських Січових Стрільців, якими Начальна Команда скріпила фронт І і II корпусу, не видержала натиску свіжих польських військ, які тимчасом наспіли з заходу. В днях 12-19 березня переважаючі польські сили під проводом генералів Алєксандровіча, Конаржевского й Івашкевіча відтиснули українські війська від лінії залізничого шляху Городок - Судова Вишня й налаштували звязок польської залоги Львова з Перемишлем. Зчерги група ген. Алєксандровіча пішла на північ і зайнявши Краковець та Яворів, до дня 27 березня відтиснула частини І корпусу до лінії Верешиця - Магерів. Не спочивала й залога польського Львова, що зайнявши Кожичі, Домажир, Страдч, опанувала територію поміж залізничими шляхами Львів - Городок і Львів - Янів.

В міжчасі, якраз 19 березня, в якому поляки відтиснули українські війська від залізничого шляху Городок - Судова Вишня, наспіла до Начальних Команд обох воюючих військ радіотелеграма Ради Чотирьох (Вільзон, Льойд Джордж, Клємансо й Орляндо) з закликом негайно припинити бої й залишити справу полагодження територіяльного спору мировій конференції. Оскільки в створеній польською перевагою ситуації, телеграма керманичів Антанти була на руку українській стороні, остільки полякам була вона не по нутру. Вони боїв'не припинили, а переговори з українцями, які відбулися в днях 27-29 березня повели так, щоби з них нічого путнього не вийшло. Рівночасно повели наступи на всіх відтинках, при чому в районі II корпусу вони дня 15 квітня здобули Чортівську Скалу й Лисиничі під Львовом. Не припинила польської офензиви телеграма Падеревского з 17 квітня, вислана під напором Найвищої Ради Антанти до варшавського уряду, з вимогою припинити бої на галицькому фронті. Два дні згодом поляки відтиснули українські частини на південь від Любіня Великого й Скнилова, а 20 квітня захопили Басівку, Глинну, Солонки, Сокільники, Зубрю, Пасіки Зубрецькі, Бульки й Цішки. Дня 29 квітня відперли поляки дивізію от. Долуда й 4 бригаду зпід Брюхович, Лисої Гори, Малехова, Дублян, Сорік, Підборець, Миклашева й Підберізець, що разом з їх попередніми успіхами поширило перстень української облоги Львова поза лінію досяжности артилєрійського стрілу.

Рівночасно з погіршенням ситуації УГА на Західньому фронті, ускладнилася вона на сході. Більшовики, розколовши при кінці березня 1919 армію УНР на дві половині, з яких одну примусили перейти до Румунії, а другу на Волинь, наблизилися до Збруча. Начальна Команда УГА побачила себе примушеною створити новий, східній фронт, що зорганізувавши себе на оспіх під командою от. Ляєра в районі Підволочиськ, загородив більшовикам дальшу дорогу на захід.

Травнева офензива поляків

Галицька Армія, найшовшися в двох ворожих огнях, звернулася дня 1 а відтак 9 травня до поляків з пропозицією завішення зброї. Та поляки, певні перемоги, не хотіли нічого й слухати про перемиря. Ранком дня 15 травня вони почали свою рішаючу офензиву на всі українські відтинки й позиції. Почалася вона з проломання українських становищ під Гусаковом, вслід за чим польські відділи, наступаючи від півдня, підійшли до Крукенич. Геройська постава горстки українських військ, під особистим проводом начальника штабу 8 бригади сот. Лянга не вдіяла нічого проти десятикратної переваги противника, що осягнув лінію ріки Стрвяжі. Українські частини спинилися на ній з постановою зупинити натиск противника в напрямі Самбора.

На хирівському відтинку заатакував противник дня 15 травня гору Радич і село Сушицю, а хоч не осягнув особливих успіхів, то група «Глибока», збентежена польським проривом під Гусаковом, ніччю тогож дня сама покинула свої становища й відійшла в напрямі Старої Соли. Зустрівшися тут з переважаючими силами противника, вона відступила на Старий Самбір і тут, получившися з Гірською Бригадою от. Черського, перейшла з нею на Чехословаччину. Зчерги поляки загрозили групі «Крукеничі», що спинилася на р. Стрвяжі, від заходу й примусили її до відвороту на Самбір, а відтіля, 17 травня, на Дрогобич. Групу «Рудки», що боронила фронту на лінії Стоділки - Волчищовичі, відкинули поляки до Конюшок Семенівських, 7 львівська бригада втратила 16 травня Комарно. Фронт III корпусу УГА перестав існувати…

Краще держався І корпус, що з перемінним щастям боровся з противником у районі Белза й Жовкви. Щойно польський прорив на Волині, де вони силами галєрівських дивізій, дня 16 травня зайняли Луцьк і майже без опору придніпрянських частин перли в напрямі Рівного й Радивилова, І корпус мусів зліквідувати первісну лінію свого фронту. Поляки зайняли Куликів, а відтак Сокаль, Кристинопіль і Мости Великі. Дня 20 травня опанували Камінку Струмилову, 21 -