Читати книгу - "Аналітична історія України"

від самого початку були декласованими імперськими інтернаціоналістами, які – саме з цієї причини – жодних там чиїхось національних інтересів представляти не могли. Бо перше, що робить імперія підкоряючи народи – це нищить їх національні культури, національні мови; поготів – національні ідеї. Автор цитованої брошури (та, не він один) марно посилається на «Тору» й «Талмуд», які ніби проповідують ворожнечу до християн та «гоєв». Бо, хто там з отих кагановичів, хатаєвичів або бронштейнів, – мав про них якесь поняття? – дурниці! Та, й взагалі. Пошукувати там бодай щось жидівське (крім – можливо – акценту) було так само марно, як дошукуватись чогось грузинського (крім, знову ж – акценту) – в сталіних, єнукідзе або беріях; або російського в бухаріних чи кірових.

Вони – та всі гуртом, росіяни, жиди та кавказці, так, вхопляться за національну (а власне – російську імперську) ідею, але коли їх справи остаточно дійдуть вузлом до гузна: коли вирішуватиметься питання їх історичного існування.

Але, все так, усе добре, але є ще політика, то як же з нею? – чи ж дійсно була совєцька політика, як не жидівською, то принаймні прожидівською, як нас пнуться переконати? Такого – теж не сказати.

Почнемо з отієї жидівської автономії, якою спромогалися компенсувати царську «Чєрту Осєдлості», – то як там із нею? Її на самому початку планували вчинити в Криму, але – чи щиро? – досвід показав, що ні – в жодному разі. Це робилося аби видурити щедрі мільярдні позики від США з їх чималою та впливовою жидівською громадою, аби повернути їх на розвиток власного ВПК, але… Коли афера з цим зірвалася – справу хутко переграли, відвівши на Єврейський автономний округ (ЄАО) – Біробіджан, найгірше (з усіх точок зору, й не думайте заперечити) задуп’я Далекого Сходу (а можливо – й усього СССР).

Потім, коли 1948 на Близькому Сході з’являється нарешті жидівська держава, – як же до неї ставиться СССР? Можна сказати з чистою совістю – без ентузіазму. А вже через якихось два роки – й відверто ворожо. Аж до солідарності з проповєдниками її знищення – арабами; пам’ятаєте оту їх: «ліквідацію послєдствій ізраільской агрєссіі»? – разом із Ізраїлем, мається на увазі.

Все так, але є й інша зовнішня політика, скажімо, – європейська. Але й тут не викрити аж нічого жидівського, покажемо й це. Бо, десь з 1922 та аж по 1941 – простежується тісне співробітництво в Європі СССР з Німеччиною, де від самої спроби путчу в Мюнхені 1924 – до влади прямував Адольф Гітлер, який своїх расистських та антижидівських переконань і програм – ніяк не приховував.

Та й Німеччина – годі казати, на той час повністю перехопила у Франції з її справою Дрейфуса – естафету найбільш антисемітської країни Європи. Там давно працювали масові організації на зразок «Мітгарт-бунда» або «Сталевого шолома», видавалися расистські журнали. Це там була видана 1918 книга Артура Дінтера «Гріхи – знову кров», де обгрунтовувалася необхідність прийняття расових законів.

Саме там були написані та видані «Міт XX ст.» А. Розенберга та «Майн Кампф» А. Гітлера, де теж – нічого не приховувалося. Вони були мало не відразу перекладені російською та стали доступні для совєцької верхівки, отієї самої, ніби – з суцільних жидів. Чи це, бува, не перебільшення? – далебі, жодною мірою. Саме так все й було.

А отже й про Жидівський Голокост можна було сказати, що він був передрішений набагато раніше, ніж стався насправді. Не бачити його наближення – могли хіба що сліпі.

Але, таке тісне військове й політичне співробітництво з Німеччиною, саме цьому й не вписується до концепції, що ніби: «у більшовицькій імперії правлячим народом майже на 30 років стали жиди». Не вписується абсолютно, та нічого з цим не вдіяти – марно й усилюватись, бо не впишеться ніяк та в жодному разі.

Однак, факти є факти, то – як же це суміщується з тим, що переважна більшість чекистів на верхах Київської ЧК 1919, або керівництва НКВД 1935, або й отого ҐУЛАҐу – були жидами? Несподіванка? – парадокс? Та – в жодному разі: норма.

Бо, все це було наслідком зовсім іншого – політики «дружби народов», яку так добре та своєчасно роз’яснив нам іще Іван Багряний. Та згідно якої арештованого українця відправляли до слідчого жида або вірмена (а так само – й навпаки). Ота їх відома політика «сбліжєнія націй», а як насправді – то стара як світ політика імперії: «раздєляй і властвуй».

Тут – усе лежить на поверхні, так би мовити. Бо ж каральні органи – то чи не найбільш непопулярна частина кожного суспільства, особливо ж – тоталітарного. От туди й підставляли жидів, у слушному розрахунку, що як доведений до відчаю нарід і кинеться бити більшовиків, то й виб’є спочатку енкаведистських жидів, а російські більшовики тим часом встигнуть накивати п’ятами. А от після «побєди» над Німеччиною, бодай і трохи пірровою, годі казати, більшовики уперше почули себе міцно в седлі, та жиди їм стали аж ні до чого; то вони й показали нарешті всім, де воно раки зимують. Широко задуманий процес «жидівських лікарів», щоправда, зірвався, але… не забарилися наслідки. У наступні роки, від «нашєго Нікіти Сєргєєвіча» та аж по «нашєго Міхаіла Сєргєєвіча», – не так воно просто стало отримати добру освіту або посаду повноправному совєцькому громадянинові «єврєйськой національності», чи вже забули? – то, як же з цим? Списки кажете? От і покажіть нам списки совєцької номенклатури, так десь року 1980; та без різних там перевертнів, а так щоб у графі «національність» – так своїми словами й було би проставлене «єврєй». Тоді, можливо, продовжимо дискусію.

От така воно ціна й усій концепції, – дурня це все. Але, це в жодному разі не знімає особистої відповідальності за злочини зі всяких там кагановичів, хатаєвичів, чи як їх там ще.

Доповнення 3

Пакт Молотова-Ріббентропа

Тридцяті роки XX ст. проходили під знаком протистояння: боротьби всього вільного світу проти наступу тоталітаризму (або, як тоді казали, фашизму), – в Італії, Німеччині, Еспанії… Найбільш небезпечний московський тоталітаризм, відомий ще з 1917, – причаївся, замаскувався, та щосили удавав із себе соціальну систему – протилежну (!) фашизмові, навіть очоливши антифашистський рух. Не вщухали народні вуличні демонстрації, скликалися гучні антифашистські конгреси, створювалися народні фронти. А душею цієї діяльності й була найпередовіша країна земної кулі, світоч людських надій і свободи, єдина у світі «родіна всєх трудящіхся» – Совєцькій Союз. Це йому вдалося знову