Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

чай, «Tantum ergo», Джойса і Їтса проти карбонаду, який був для мене тим небезпечніший, що я зовсім не знав, що воно таке (лише пізніше, повернувшись додому, я мусив зазирнути в «Дуден[64]», щоб довідатись: «Засмажена корейка»); і, борючись проти нього, тільки ледь виразно уявляв собі, що це має бути якась м'ясна страва. Проте боротьба моя була марна; хто їде за кордон, той прагне залишити вдома вади своєї країни,— ох, ця скажена гонка вдома! — але захопити з собою її карбонади. Певне, нікому не вдасться безкарно випити в Римі чаю, так само як в Ірландії безкарно випити кави — хіба що в якогось італійця. Я покинув боротьбу, повернувся автобусом назад і почав втішатися виглядом черг перед кінотеатрами, яких було чимало: вранці, думав я, вони товпляться в церквах і біля них, а ввечері — в кіно і перед ними; біля зеленого газетного кіоску мене знову поцілила в серце усмішка ірландки, я купив газети, сигарети, шоколад, аж тут мій погляд натрапив на книжку, що загубилася поміж брошур; її біла назва, окреслена червоним, була вже замацана; комісійну книжку можна було придбати за шилінг, і я взяв її. Це був «Обломов» Гончарова в англійському перекладі. Хоч мені й було відомо, що батьківщина Обломова десь понад чотири тисячі кілометрів звідси на схід, але я відчував, що він непогано пасує до цієї країни, де ненавидять рано вставати. З
Помолися за душу Майкла О'Ніла

На Свіфтовій могилі в мене похололо серце — так чисто було в соборі святого Патріка, так безлюдно й так повно патріотичних мармурових статуй, так глибоко під холодним каменем лежав зневірений Дін, а поруч нього — Стелла; дві квадратні латунні таблички, такі блискучі, немовби їх начистили руки німецької домогосподарки,— більша у Свіфта, менша у Стелли; мені хотілося мати в руках грубі, довгі, цупкі будяки, кілька стебелець конюшини і ще кілька ніжних неколючих квіток, жасміну або ж жимолості; це було б гідне їх обох привітання, але в руках у мене було так само, як у соборі,— порожньо, вони були такі ж холодні та чисті. Напівопущені полкові прапори рядочком звисали один за одним; чи й справді вони пахли порохом? Судячи з їхнього вигляду, так воно й мало бути, але насправді пахло тліном, як і у всіх церквах, де вже протягом кількох століть не кадять ладаном; у мене з'явилося відчуття, ніби по мені стріляють крижаними голками, і я кинувся навтьоки, аж біля дверей помітивши, що був у соборі не сам: прибиральниця мила лугом підлогу, вичищала, хоча все й так блищало.

Перед собором я вперше побачив ірландського жебрака; такі жебраки бувають тільки в південних країнах, але ж на півдні світить сонце, а тут, північніше п'ятдесят третьої широти, дірки та лахміття означають зовсім не те, що південніше тридцятої паралелі; бідолаху поливає дощ, і навіть найзапекліший естет не зміг би назвати цей бруд мальовничим; злидні туляться тут навколо собору святого Патріка, по тих самих закутках і халупах, які бачив Свіфт 1743 року.

По боках у жебрака звисали порожні рукави — брудні оболонки відсутніх кінцівок; епілептичне посіпування грозою перебігало по його обличчю, і однаково це темне, худорляве обличчя було гарне, таким і змалюють його в іншому, не в моєму записнику; я припалив йому сигарету і встромив її йому в рота, а гроші вкинув у кишеню; в мене було таке враження, ніби я даю гроші мерцеві. Дублін оповила темрява; усі відтінки сірого — від чорного аж до білого,— відбивалися у хмаринках, небо нібито було вкрите безліччю сірих пір'їн; ані шматочка, ані клаптика ірландської зелені. Повільно, тремтячи всім тілом під цим небом, жебрак побрів з парку святого Патріка у нетрища.

Подекуди багнюка поналипала там до шибок чорними грудками, немов її навмисно кидали у вікна, понабиравши в каналах і коминах; проте тут ніщо не відбувається ані навмисно, ані просто так; тут упиваються, кохаються, моляться й сваряться, нестямно люблять бога і не менш нестямно ненавидять його.

На темних задвірках, що впали в око ще Свіфтові, десятиліттями й століттями нашаровувався цей бруд — гнітючі відклади часу. У вітринах крамничок виставлено найбезглуздіші непотрібні дрібниці. Аж ось, нарешті, я натрапив на одну мету своєї подорожі — кабіну для п'яниць-самітників зі шкіряною запоною; у ній п'яниця замикається, як кінь у станку, щоб залишитися на самоті з віскі та власним болем, зі своєю вірою і зневір'ям, занурюється в кесоні пасивності нижче рівня часу, аж поки вистачить грошей, поки не буде змушений знову виринути на поверхню часу, щоб узяти хоч якусь участь у стомленому веслуванні — безглуздих і безпорадних рухах, адже течія неминуче несе кожен човен до темних вод Стікса. Тож не диво, що жінкам, цим трудівницям на грішній землі, в таких пивничках не місце: тут чоловік залишається на самоті з віскі, віддалившись від усіх справ, у які він устряв, справ, що мають назву сім'я, робота, честь, суспільство; віскі гірке, приємне, а десь на заході, чотири тисячі кілометрів водою, і десь на сході, за двома морями, є ще такі, що вірять у рух і поступ. Так, вони ще є; а віскі таке гірке, приємне; здоровенний, як бугай, шинкар, подає в кабіну наступну чарку. У нього тверезі сині очі — він вірить у те, у що ці, за чий рахунок він збагачується, не вірять. Все дерево у цій пивничці — обшивка стін, перегородки кабін — просякнуте жартами й прокльонами, надіями й молитвами людей; скільки ж їх тут?

Вже відчувається, як кесон — кабіна п'яниці-самітника — все глибше спускається на темне дно часу, повз затонулі уламки кораблів і риб, але й тут на дні немає спокою