Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

Якби моя наївність була така ж непохитна, як у того німецького підмайстра, що вивчав у Амстердамі життя і смерть, бідність і багатство пана Каннітферштана[61] то я міг би вивчати в Дубліні життя і смерть, бідність, славу й багатство пана Соррі[62], бо хоч би кого про що не спитав, чув у відповідь коротке: «Sorry». Хоч я й не знав напевне, проте зрозумів, що між сьомою і десятою годинами ранку ірландці схильні до лаконічності, тож вирішив поки не застосовувати своїх обмежених мовних знань, а з сумом погодитися, що Моя наївність не така непохитна, як у того достойного заздрощів тутлінського підмайстра, що потрапив до Амстердама. А як приємно було б спитати: «Чиї то величезні кораблі в порту?» —«Sorry».— «Чиї ото обдерті, босоногі дітлахи?» — «Sorry».—«А хто ж ото стоїть самотньо на вранішньому холоді високо вгорі на колоні?» —«Sorry».— «Хто цей юнак, що, їдучи в тамбурі автобуса, напрочуд схоже імітує у вранішній імлі стрілянину з автомата „тах-тах-тах-тах?“» —«Sorry».— «А хто так рано мчить верхи в сірому циліндрі, з паличкою в руках крізь вітер і млу?» —«Sorry».

Я вирішив більше довіряти своїм очам, аніж своєму язику та чужим вухам, і розпочати вивчення вивісок крамниць, і ось вони рушили мені назустріч — бухгалтери, шинкарі, торговці овочами: Джойси та Їтси, Маккарті та Моллої, О'Ніли та О'Коннори, здається, навіть сліди Джекі Кугана вели сюди, і я змушений був визнати, що чоловіка, угорі на колоні, який ще й досі самотньо стояв під пронизливим вранішнім вітром, звуть не Соррі, а Нельсон.

Я купив собі журнал під назвою «Айріш дайджест» і спокусився на вивіску, яка обіцяла «Bed and breakfast resonable» — «Пристойний нічліг і пристойний сніданок» — переклав я собі цю обіцянку і зважився спочатку на сніданок.

Якщо чай на континенті своїм забарвленням нагадує пожовклий бланк поштового переказу, то тут на цих островах, західніше Остенде, він схожий на темні барви російських образів, крізь які просвічує золото, поки молоко не надасть йому відтінку, подібного до кольору шкіри гладкого немовляти; на континенті чай подають ріденький, зате у коштовній порцеляні, а тут із погнутих бляшаних чайників на радість чужинцеві байдуже наливають у товсті фаянсові чашки божественний напій, та ще й за безцінь.

Сніданок був смачний, чай гідний своєї слави, а на додаток зовсім безкоштовно ще й усмішка молоденької ірландки, яка подавала його.

Гортаючи журнал, я щонайперше натрапив на читацького листа, де вимагалося скинути Нельсона з колони й замінити його скульптурою Богородиці. Потім ще один лист, де вимагалося зіпхнути Нельсона, ще один...

Настала восьма година, ірландці стали балакучіші, заговорили й до мене, засипаючи словами, з яких я зрозумів одне-єдине: «Germany[63]». Тоді я вирішив застосувати зброю цієї країни і вдарити у відповідь, але з дружньою метою, отим Sorry, щоб іще насолодитися безкоштовною усмішкою нечепурної богині чаю, аж раптом мене сполохав схожий на грім гуркіт. Невже на цьому дивовижному острові такий жвавий залізничний рух? Грім тривав, виразнішав, рвучкий вступ до «Tantum ergo», починаючи від слів «Sakramentum — veneremur cernui», почувся зовсім чітко й чисто, виспівувався аж до останнього складу і долинав, перелітаючи Вестланд Pay, з церкви Святого Андрія, що навпроти вокзалу. І таким самим приємним, як і перші чашки чаю (незгірші багатьох інших, випитих мною у покинутих, бідних сільцях, готелях і біля полум'я камінів), залишилося враження разючої побожності, яка незабаром після «Tantum ergo» заполонила Вестланд Pay — стільки людей, що виходять із церкви, у нас можна було б побачити хіба що після великодньої служби або на різдво; але я ще не забув сповіді тієї невіруючої з суворим профілем.

Була тільки восьма година ранку, неділя — дуже рано, щоб будити хазяїв; проте чай захолов, у кафе пахло холодним баранячим лоєм, відвідувачі забирали свої коробки та валізи й прямували до автобусів. Я знехотя гортав «Айріш дайджест», заникуючись, сам собі перекладав початок деяких статей та нарисів, поки мені не впав у око афоризм на двадцять третій сторінці; я зрозумів цей мудрий вислів, ще навіть не переклавши його; неперекладений, не сформульований німецькою мовою і все ж зрозумілий, він звучав навіть краще, ніж німецькою; там було написано: «На цвинтарях лежать переважно люди, без яких світ не міг існувати».

Мені здалося, що ця мудрість заслуговувала на мою подорож до Дубліна, і я вирішив сховати її глибоко в серці на той випадок, коли здаватимусь собі аж надто значним (згодом вона стала для мене немов ключем до цього дивного сплаву пристрасті й байдужості, до тієї дикої втоми, до поєднаного з фанатизмом украй байдужого ставлення, з якими я ще часто стикатимусь).

Великі вілли ховалися в затінку рододендронів, пальм, кущів олеандру, коли я, незважаючи на таку по-варварському ранню пору, вирішив розбудити господаря. На обрії вимальовувалися гори, довгі смуги дерев.

Вісім годин по тому мій земляк-німець безапеляційно пояснював мені: «Тут усе брудне, все дороге, і ви ніде не знайдете справжнього карбонаду».

А я вже захищав Ірландію, хоч прибув до цієї країни всього десять годин тому, з них п'ять проспав, одну купався у ванні, одну просидів у церкві, одну годину просперечався із земляком, котрий міг протиставити моїм десяти годинам свої півроку. Захищав Ірландію пристрасно, виводив на бій