Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

— Ні,— тихо відповів священик.

— А Коннемара?

— Ні.

— Побувайте там і не забудьте, повертаючись, звернути увагу в порту, що експортують з Ірландії — дітей і священиків, черниць і печиво, віскі й коней, пиво й собак...

— Дитино,— тихо промовив священик,— вам не слід вимовляти все це за одним подихом.

Під ковдрою спалахнув сірник, на мить освітивши суворий профіль.

— Я не вірю в бога,— пролунав чистий, ніжний голос,— ні, не вірую в нього, то чому ж не можу називати поруч священиків і віскі, черниць і печиво? Не вірю я й у Kathleen ni Houlihan [60], у цю казкову країну... Два роки я була офіціанткою в Лондоні, бачила, скільки дівчат легкої вдачі...

— Дитино,— тихо промовив священик.

— ...скільки дівчат легкої вдачі поставила до Лондона Kathleen пі Houlihan — Острів святих!

— Дитино!

— Так само казав мені священик удома: дитино... Він приїздив велосипедом здалеку, щоб відправити для нас у неділю службу божу, але й він нічого не міг вдіяти проти того, щоб Kathleen пі Houlihan не експортувала найдорожчого — своїх дітей. Поїдьте до Коннемари, отче,— там стільки гарних краєвидів і так мало людей, ви, певно, ще ніколи такого не бачили; може, ви відправите в нас службу божу, тоді побачите й мене, як побожно стою я навколішках.

— Але ж ви не віруєте в бога.

— Невже ви вважаєте, що я можу дозволити собі так поставитись до своїх батьків, щоб не піти до церкви? «Наша люба дівчинка така ж побожна, як і досі; гарна дитина». А бабуся поцілує мене, коли я від'їжджатиму, благословить і скаже: «Будь такою ж побожною, як ти є, моє любе дитя». ...Знаєте, скільки онуків у моєї бабусі?

— Дитино, дитино,— тихо промовив священик.

Сигарета спалахнула, знов освітивши суворий профіль.

— Тридцять шість онуків має моя бабуся, тридцять шість; мала тридцять вісім: одного підстрелили в бою за Англію, другого потоплено в англійському підводному човні — а тридцять шість іще живуть: двадцять у Ірландії, решта...

— Є країни, що експортують гігієну й думки про самогубство, атомну зброю, автомати, машини...

— О, я знаю,— відповів чистий, ніжний дівочий голос,— це все знаю: в мене в самої брат священик, ще й два двоюрідні — тільки вони з усіх родичів і мають авто.

— Дитино...

— Спробую трохи поспати. На добраніч, отче, на добраніч.

Вогник сигарети перелетів через поручні, сіро-зелена ковдра тісніше обгорнула вузенькі плечі, голова священика захиталася, ніби осуджуючи такі слова, з боку в бік; може, це був ритм руху судна, в такт якого вона хиталася.

— Дитино,— тихо промовив він іще раз, але, не почувши відповіді, зітхнув, відхилився назад і підняв комір пальта; чотири шпильки погойдувалися на п'ятій, зашпиленій про всяк випадок у відлогу пальта, погойдувалися на всі боки під легкими струсами пароплава, що плив у сірий морок в напрямку Острова святих.

Чашку чаю я одержав десь перед сходом сонця, коли щулився від холоду під західним вітром, а Острів святих ховався тим часом від сонця у вранішніх сутінках; на цьому острові живе єдиний у Європі народ, який ніколи не вів загарбницьких воєн, хоч його самого поневолювали кілька разів — датчани, норманни, англійці,— а він посилав тільки священиків, ченців, місіонерів, які, дивно обминаючи Ірландію, несли дух фіванського аскетизму в Європу; понад тисячу років тому тут, так далеко від центру материка, немов якийсь ексцентрик, що вимчав далеко в Атлантику, розташовувалось палаюче серце Європи...

Чимало сіро-зелених ковдр вкутували вузенькі плечі, чимало суворих профілів бачив я, а на декількох піднятих комірах священиків — зашпилену про всяк випадок шпильку, і на ній тихенько погойдувалися дві, три, чотири шпильки... вузькі обличчя, заспані очі, в білизняній корзині немовля, що ссе свою пляшечку з соскою, а батько тим часом даремно добивається біля чайного прилавку пива. Вранішнє сонце вихопило з імли білі будинки, назустріч судну біло-червоно блимав маяк, пароплав, повільно відсапуючись, заходив у порт Дан-Лере. Чайки вітали його, з'явився сірий силует Дубліна, знову зник — церкви, пам'ятники, газгольдери; з деяких коминів повільно піднімалися вгору струмені диму; час снідати, але не для всіх — Ірландія ще спала, носії біля причалу продирали очі від сну, шоферів таксі проймав холодом вранішній вітер. Сльозами ірландці вітали батьківщину і тих, хто повертався на неї. Наче м'ячики, злітали в повітря то тут, то там імена.

Зморений доплентавсь я з корабля до поїзда, проїхавши трохи, вийшов, хитаючись, на темному великому вокзалі Вестланд Pay, а потім на вулицю; саме в цю мить у чорному будинку навпроти якась молода жінка забирала з